Я стояв у густих гнітючих міських сутінках, дихав страхом і вдихав запах порохнистих дюн; раптом помітив, що якась постать у високому неосвітленому вікні сходового майданчика будинку, який я розглядав, спостерігає за мною. Я бачив постать у рамі вікна й блідість обличчя, що дивилося на мене. Це була Рейчел. Ми майже хвилину дивилися одне на одного, застигши в жахливій спокійній нерухомості. Потім я відвернувся, як тварина, що уникає людського погляду, і став очікувально тинятися хідником туди-сюди, туди-сюди. Увімкнули вуличні ліхтарі.

Минуло зо п’ять хвилин, і з’явився Арнольд. Я впізнав його постать попри те, що не міг роздивитися обличчя. Я рушив у зворотному напрямку до бука, і він ішов назирці, а потім наздогнав мене й мовчки пішов поруч. Неподалік на стовпі висів ліхтар, він освітлював дерево, змушуючи листя сяяти прозорим винно-багряним кольором і відділяючи їх одне від одного чіткими тінями. Ми зупинилися в густій темряві під деревом, і кожен намагався роздивитися обличчя свого візаві.

— Перепрошую, — сказав Арнольд. — Я був занадто збуджений.

— Гаразд.

— Тепер усе значно зрозуміліше.

— Добре.

— Перепрошую, що казав усі ті безглузді речі — про юристів і таке інше.

— Я теж.

— Я маю на увазі, що не розібрався з часовим масштабом. Мені чомусь здалося зі слів Джуліан, що це — хай би що це було — уже триває якийсь час. Але тепер я зрозумів, що все почалося лише вчора ввечері.

— З учорашнього вечора чимало відбулося, — зізнався я. — Ви, напевно, розумієте, бо останнім часом теж були досить заклопотані.

— Ви, мабуть, подумали, що ми з Рейчел сьогодні по обіді поставилися до дрібниці з безглуздою серйозністю.

— Бачу, тепер ви обрали іншу тактику, — зауважив я.

— Що?

— Ведіть далі.

— Тепер Джуліан пояснила нам усе, і все стало абсолютно зрозумілим.

— І на що воно схоже?

— Звісно ж, вона була засмучена та зворушена. Вона каже, що пожаліла вас.

— Я вам не вірю, але кажіть далі.

— І авжеж, ви її потішили…

— Чим вона зайнята зараз?