— Ми одержимі.

— Я відчуваю, що ми пов’язані назавжди. Немов… присвятили себе одне одному.

— Так.

— Послухай, як їде потяг, як чисто він звучить.

Ми прислухалися до поїзда, що промчав удалині.

— Це схоже на натхнення? Я маю на увазі, коли ти пишеш?

— Так, — погодився я.

Я відчував, що схоже, хоча ніколи не знав натхнення, наразі не знав. Але тепер здобув право та зможу творити. Хоча я досі залишався в темряві, випробування моє було позаду.

— Це направду одне й те саме?

— Так, — повторив я. — Прагнення людського серця кохати й пізнавати нескінченне. Але більшість людей розуміє це, лише закохавшись, коли концепція цього прагнення сповна задовольняється й відкривається їм.

— І мистецтво теж…

— Це те саме прагнення… очищене… присутністю… можливістю… божественної присутності.

— Мистецтво і кохання…

— Два явища, що передбачають одвічні завдання.

— Тепер ти писатимеш, чи не так?

— Тепер я писатиму.

— Я почуваюся цілісною, — зізналася Джуліан, — неначе мені пояснили, чому ми мали поєднатися. А тепер навіть пояснення не має значення. Ми разом. Ох, Бредлі, я позіхаю!

— І до мене повернулося ім’я! — зрадів я. — Ходімо. До ліжечка — і спати.

— Гадаю, я ніколи в житті не почувалася такою важкою й приємно стомленою.