Я відвів її до ліжка, і вона заснула просто в нижній спідниці, як минулої ночі. Я анітрішки не хотів спати й почувався розбурханим. Відчувши її у своїх обіймах, я зрозумів, що рішення не повертатися до Лондона було правильним. Я мусив залишитися тут заради свого випробування. Я обіймав Джуліан і відчував, як до мого тіла повертається тепло звичайної домашньої ніжності. Подумав про бідолашну Прісциллу й про те, як уранці розділю весь свій біль із Джуліан. Уранці я розповім їй усе, усе, і ми повернемося до Лондона, щоб стикнутися з простими завданнями й моральними зобов’язаннями. Там розпочнеться буденність нашого спільного життя.

* * *

Я глибоко спав. Якийсь звук поволі вривався, вривався, вривався до місця, де я був. Я був переховуваним євреєм, якого нарешті викрили нацисти. Я чув, як вони, наче солдати на картині Учелло[118], грюкають у двері своїми алебардами та кричать. Я поворухнувся й відчув Джуліан у своїх обіймах. Було темно.

— Що це? — Її наляканий голос збудив мене — повернулася цілковита свідомість і неосяжний жах.

Хтось гупав, гупав, гупав у вхідні двері.

— Ой, хто це може бути?

Вона вже сіла. Я відчував її теплу темряву поруч із собою і наче бачив, як відбивається в її очах світло.

— Не знаю, — сказав я, теж сідаючи та обіймаючи її.

Ми притислися одне до одного.

— Краще мовчатимемо й не вмикатимемо світла. Ох, Бредлі, мені так страшно.

— Я попіклуюся про тебе. — Я й сам був такий наляканий, що ледве міг говорити чи думати.

— Ш-ш-ш. Може, вони підуть геть.

Гупання, яке на мить припинилося, тепер лунало навіть гучніше, ніж раніше. У двері грюкали якимось металевим предметом. Чутно було, як тріснуло дерево.

Я ввімкнув лампу та встав. Зробивши це, я, правду кажучи, побачив, як тремтять мої босі ноги. Убрався в халат.

— Залишайся тут. Я подивлюся. Замкнися зсередини.

— Ні, ні, я теж піду…

— Залишайся тут.

— Не відчиняй двері, Бредлі, не треба…