Я ввімкнув світло в невеличкому передпокої. Гупання одразу припинилося. Я мовчки стояв перед дверима й уже знав, хто чекає на мене з іншого боку.

Двері я відчинив дуже спокійно, і Арнольд зайшов чи, точніше, завалився в будинок.

Я ввімкнув світло у вітальні, і він пішов слідом за мною й поклав на стіл масивний гайковий ключ, яким дубасив у двері. Арнольд сів, не дивлячись на мене й важко дихаючи.

Я теж сів, прикривши голі коліна, які судомно смикалися.

— Джуліан… тут? — запитав він нерозбірливо, наче був напідпитку, хоча, звісно ж, не був.

— Так.

— Я приїхав, щоб… забрати її…

— Вона не поїде, — заперечив я. — Як ви знайшли нас?

— Френсіс розповів мені. Я допитувався, допитувався, допитувався, і він сказав мені. І про телефонний дзвінок теж.

— Який телефонний дзвінок?

— Не прикидайтеся, — відрубав Арнольд, нарешті глипнувши на мене. — Він сказав мені, що телефонував вам сьогодні вранці стосовно Прісцилли.

— Розумію.

— Ви не могли… вилізти зі… свого любовного гніздечка… навіть коли ваша сестра… наклала на себе руки.

— Я поїду до Лондона завтра. І Джуліан зі мною. Ми збираємося одружитися.

— Я хочу бачити свою доньку. Машина стоїть надворі. Я відвезу її назад.

— Ні.

— Покличте її, будь ласка.

Я підвівся. Проходячи повз стіл, прихопив із собою гайковий ключ. Пішов до спальні. Двері були зачинені, але не замкнені, я ввійшов і замкнув їх за собою.

Джуліан уже одягнулася. На сукню вона вбрала один із моїх піджаків. Він діставав їй до стегон. Вона була страшенно блідою.

— Твій татко.