— Так. Це що?

Я кинув гайковий ключ на ліжко.

— Смертельна зброя. Нам вона не знадобиться. Краще вийди й побачся з ним.

— Ти будеш…

— Я захищу тебе. Тобі не варто турбуватися. Ми пояснимо ситуацію та проведемо його. Ходімо. Ні, зажди хвилинку. Мені потрібні штани. — Я хутко натягнув сорочку та штани. Зі здивуванням побачив: щойно минула північ.

Я повернувся до вітальні, Джуліан ішла за мною назирці. Арнольд підвівся на ноги. Ми дивилися на нього з іншого боку стола, на якому й досі були залишки вечері — ми надто стомилися, щоб прибрати їх. Я поклав руку на плече Джуліан.

Арнольд із зусиллям опанував себе і, вочевидь, вирішив не кричати.

— Моя дорогенька дівчинко, — сказав він.

— Привіт.

— Я приїхав, щоб відвезти тебе додому.

— Я вдома, — сказала Джуліан.

Я стиснув її плече, а потім відійшов, щоб сісти, залишивши їх віч-на-віч.

Арнольд у легкому плащі, з неприхованими емоціями на виснаженому обличчі скидався на якогось маніяка-вбивцю. Його вицвілі очі втупилися кудись, а вуста ворушилися, наче він безмовно заїкався.

— Ох, Джуліан… поїхали… Ти не можеш залишитися із цим чоловіком… Ти, мабуть, утратила розум… Дивися, ось лист, у якому мама благає тебе повернутися додому… Я покладу його тут, прошу, прочитай… Як ти можеш бути такою безжальною й бездушною, залишатися тут та… припускаю, що ви… після того, як бідолашна Прісцилла…

— А що з Прісциллою? — поцікавилася Джуліан.

— То він не сказав тобі? — здивувався Арнольд.

На мене він не дивився. Він так міцно зціпив зуби, наче його обличчя звело судомою, — можливо, хотів приховати вираз тріумфу чи задоволення.

— То що з Прісциллою?

— Прісцилла померла, — втрутився я. — Учора вона наклала на себе руки, проковтнувши пігулки.

— Він знав уже вранці, — повідомив Арнольд. — Френсіс сказав йому по телефону.