— Це правда, — підтвердив я. — Коли я сказав тобі, що їду в гараж, я зателефонував Френсісові, і він розповів мені.

— І ти не сказав мені? Ти приховав це… а потім ми… цілий день від обіду ми…

— Ох… — простогнав Арнольд.

Джуліан не зважала на нього, пильно вивчаючи мене та щільніше загортаючись у мій піджак; його комірець піднявся й огорнув її скуйовджене волосся, руками вона обхопила шию.

— Чому?

Я підвівся.

— Це важко пояснити, — заговорив я, — але, прошу, спробуй зрозуміти. Я більше нічим не міг допомогти Прісциллі. А для тебе… я повинен був залишитися… і нести тягар мовчання. Це не була бездушність.

— Називайте це хтивістю, — втрутився Арнольд.

— Ох, Бредлі. Прісцилла померла…

— Так, — погодився я, — але тепер я більше нічим не можу їй допомогти і…

Сльози полилися з очей Джуліан і краплями падали на вилоги мого піджака.

— Ох, Бредлі, як ти міг… як ми могли… ох, бідолашна, бідолашна Прісцилла… яке жахіття…

— Він безвідповідальний, — зауважив Арнольд, — або навіть ненормальний. Абсолютно бездушний. Його сестра померла, а він не може відірватися від коханки.

— Ох, Бредлі, бідолашна Прісцилла…

— Джуліан, я збирався розповісти тобі завтра. Я збирався все розповісти тобі завтра. А сьогодні я мусив залишитися. Ти бачила, як це було. Ми обоє були одержимі, ми застрягли тут, не могли поїхати, усе мало статися так, як сталося.

— Він божевільний.

— Завтра ми повернемося до буденних справ, завтра ми подумаємо про Прісциллу, і я розповім тобі все про це та про свій сором…

— Це моя провина, — обірвала мене Джуліан, — усе це сталося через мене. Якби не я, ти залишився б із нею.

— Ніхто не може зупинити людину, якщо вона вирішила накласти на себе руки. Можливо, навіть неправильно так чинити. Її життя стало надзвичайно сумним.

— Яке зручне виправдання, — зауважив Арнольд. — То ви гадаєте, що Прісциллі краще буде мертвій?