— Ні. Я кажу лише… а можете думати й так… я не хочу, щоб Джуліан відчувала, що… Ох, Джуліан, мені варто було розповісти тобі.

— Так… Це… Наче наша зла доля… ох, Бредлі, чому ти не сказав?..

— Іноді потрібно мовчати, навіть якщо тобі від цього страшенно боляче. Я потребував твоєї розради, безперечно, потребував. Але дещо інше було значно важливішим.

— Сексуальне задоволення підстаркуватого чоловіка, — підказав Арнольд. — Подумай, Джуліан, подумай. Він на тридцять вісім років старший за тебе.

— Ні, не так, — заперечила його донька. — Йому сорок шість, а отже…

Арнольд вичавив із себе якийсь короткий смішок, і обличчя його скривила та сама судома.

— Це він тобі так сказав, еге ж? Йому п’ятдесят вісім. Запитай сама.

— Йому не може бути…

— Пошукай його в довіднику «Хто є хто»[119].

— Мене немає в «Хто є хто».

— Бредлі, скільки тобі років?

— П’ятдесят вісім.

— Коли тобі буде тридцять, йому буде під сімдесят, — додав Арнольд. — Нумо. Та досить уже. Ми все тихенько владнали, і немає потреби галасувати. Я бачу, Бредлі навіть заховав свою тупу зброю. Ходімо, Джуліан. Зможеш поплакати в машині. А тоді зрозумієш, як вчасно втекла. Пішли. Тепер він не намагатиметься зупинити тебе. Подивись-но на нього.

Джуліан поглянула на мене. Я затулив обличчя.

— Бредлі, забери руки. Будь ласка. Тобі справді п’ятдесят вісім?

— Так.

— Хіба ти цього не бачиш? Хіба ти не бачиш?