— Так… тепер… — пробурмотіла вона.
— Хіба це має значення? — запитав я. — Ти казала, що тобі байдуже, скільки мені років.
— Не будьте таким жалюгідним, — сказав Арнольд. — Нехай усі збережуть гідність. Ходімо, Джуліан, будь ласка. Бредлі, не думайте, що я недобре поводжуся. Я чиню так, як пристало батькові.
— Точно, — погодився я. — Точно.
— Я не можу знести цієї думки, — сказала Джуліан. — Про Прісциллу, не можу знести, не можу знести…
— Заспокойся, — втішав її Арнольд. — Заспокойся. Ну ж бо.
— Джуліан, не йди, — озвався я. — Ти не можеш так просто
— Я забороняю тобі залишатися, — попередив її батько. — Я вважаю ваш учинок розбещенням. Мені прикро, що я вимушений скористатися таким грубим словом. Я дуже засмутився й розгнівався; я ретельно намагаюся бути розсудливим і люб’язним. Але подивися на ситуацію об’єктивно. Я не можу поїхати й не поїду звідси без тебе.
— Я хочу пояснити тобі, — утрутився я. — Я хочу пояснити тобі все, що стосується Прісцилли.
— Як ти міг?.. — повторила Джуліан. — О, Божечко… Божечко… — Тепер вона безпомічно плакала, і її вологі губи тремтіли.
Я відчув страждання, фізичний біль, усеосяжний жах.
— Не залишай мене, люба, я помру. — Я підійшов до неї, потягнувся й боязко торкнувся рукава власного піджака.
Арнольд умить оббіг навколо стола, схопив її за другу руку й потягнув за собою до передпокою. Я йшов за ними. Через відчинені двері спальні я побачив гайковий ключ, що лежав на білих простирадлах на ліжку, миттєво схопив його й зупинився, загородивши вхідні двері.
— Джуліан, тепер я не можу дозволити тобі піти, я втрачу глузд, прошу, не йди… ти мусиш залишитися зі мною, щоб я хоча б устиг виправдатися…
— Вас неможливо виправдати, — сказав Арнольд. — Навіщо