Я віддав йому ключ, але не відійшов від дверей.

— Джуліан, вирішуй, — сказав я.

Вона в сльозах спробувала швидко, але рішуче висмикнутися з батькових лещат.

— Я не йду з тобою. Я збираюся залишитися тут, із Бредлі.

— Ох, дякувати Богові, — зрадів я, — дякувати Богові.

— Я хочу послухати, що скаже Бредлі. Повернуся до Лондона завтра. Але я не збираюся залишати Бредлі самого посеред ночі.

— Дякувати Богові.

— Ти йдеш зі мною, — наполягав Арнольд.

— Ні, не йде. Вона сказала, як хоче вчинити. А тепер, будь ласка, ідіть собі. Арнольде, подумайте. Ви ж не хочете, щоб ми билися через це? Чи ви хочете розкришити мою голову тим гайковим ключем? Я обіцяю, що завтра привезу Джуліан до Лондона. Ніхто не силуватиме її, ніхто не може змусити її хай там до чого, вона чинитиме так, як хоче, і я не збираюся її викрадати.

— Будь ласка, іди, — озвалася Джуліан. — Мені шкода. Ти був люб’язний і… спокійний, але сьогодні я мушу залишитись тут. Я обіцяю, що прийду до тебе й вислухаю все, що ти хочеш сказати. Але, будь ласка, побудь милосердним і дозволь мені вислухати його. Ми поговоримо, зрозумій. Правду кажучи, ти нічого не можеш тут вдіяти або змінити.

— Її правда, — погодився я.

Арнольд не подивився на мене. Він надзвичайно зосереджено й безутішно роздивлявся свою доньку. Потім зітхнув, наче вдавився повітрям.

— Ти обіцяєш повернутися завтра додому?

— Я приїду, і ми побачимося завтра.

— Чи обіцяєш ти повернутися додому?

— Так.

— І більше не… сьогодні вночі… от дідько… якби ти тільки знала чи могла уявити, як учинила зі мною…

Я відійшов від дверей, і Арнольд промаршував у темряву. Я ввімкнув світло на ґанку. Наче проводжав гостя. Ми з Джуліан стояли, мов подружжя, і дивилися, як Арнольд сідає до своєї автівки. Щось заторохтіло — це він кинув назад гайковий ключ. Фари несподівано засвітилися й вихопили з темряви гравійну доріжку, порослу кволими розквітлими будяками, кошлату яскраво-зелену траву й вервечку білих стовпчиків огорожі. Потім світло рвучко повернуло, осяявши відчинені ворота, і рушило дорогою геть від нас. Я потягнув Джуліан назад до будинку, зачинив двері й припав до її стоп, укляк, обіймаючи її ноги та притискаючись головою до пругу синьої сукні.

Якусь мить вона терпіла ці обійми, а потім обережно вивільнилася, пішла до спальні й сіла на ліжко. Я кинувся слідом і спробував обійняти її, але вона відштовхнула мене легким і ніжним напівсвідомим порухом.