— Ох, Джуліан, ми ж не втратили одне одного, чи не так? Мені так страшенно шкода, що я збрехав про свій вік, це було дурницею. Але ж насправді це не має значення, правда? Я маю на увазі, що ми вищі за такі дрібниці, вони не мають для нас значення. Я не міг вирушити цього ранку до Лондона, хоча знаю, що злочинно було не поїхати туди. Але я скоїв цей злочин через те, що кохаю тебе.

— Я почуваюся так збентежено, — зізналася вона, — почуваюся так жахливо розрізнено…

— Дозволь мені пояснити, як…

— Будь ласка. Я не можу слухати, я просто не спроможна слухати… Усе це таке потрясіння… наче якась руйнація… я краще… гадаю, я просто піду до вбиральні, а потім спробую поспати. — Вона пішла геть, повернулася, зняла сукню й убрала поверх білизни темно-синю шовкову нічну сорочку. Вона вже скидалася на сновиду.

— Джуліан, дякую, що залишилась. Я з вдячністю обожнюю тебе за те, що ти залишилася. Джуліан, ти ж будеш доброю до мене, чи не так? Ти можеш зламати мою шию своїм маленьким пальчиком.

Вона стала важко вкладатися в ліжко, силувано рухаючись, наче стара баба.

— Правильно, — сказав я. — Поговоримо вранці, чи не так? А зараз ми поспимо. Якби ми лише могли заснути в обіймах одне одного, це так допомогло б нам, чи не так?

Вона похмуро подивилася на мене; сльози на обличчі вже висохли.

— Можна мені залишитися, Джуліан?

— Бредлі… любий… зараз мені краще побути самій. Я почуваюся так, наче мною оволоділи чи… мене зламали… мені потрібно знову набути цілісності, а для цього… краще побути на самоті… просто зараз.

— Гаразд, я розумію, моя дорогоцінна кохана, моя мила. Я не буду… ми поговоримо вранці. Лише скажи, що пробачаєш мені.

— Так, так.

— На добраніч, люба моя.

Я поцілував її в чоло, а потім швидко підвівся, вимкнув світло й зачинив двері. Після цього я пішов до вхідних дверей, замкнув їх на ключ і на засув. Цієї ночі все видавалося можливим, навіть повернення Арнольда з гайковим ключем. Я сидів у кріслі у вітальні та шкодував, що не прихопив із собою хоч трохи віскі. Вирішив, що не спатиму цілу ніч.

Я почувався таким ображеним і наляканим, що важко було взагалі про щось думати. Хотілося скоцюрбитися від болю й застогнати. Який вигляд мало моє викриття та приниження її батьком? Яке це справило на неї враження? Арнольдові не довелося переламати мені коліна своїм тупим інструментом. Він і так досить успішно переміг. Що означатиме мій промах із Прісциллою? Ох, якби я лише знайшов час розповісти їй усе. А що, як Джуліан змінить свій погляд на мене? Чи здаватимусь я їй стариганом, який збожеволів від хтивості? Я мушу пояснити, що приховав Прісциллине самогубство, покинув її — спочатку живу, а потім мертву — на інших не лише тому, що хотів опинитися із Джуліан у ліжку. Я вчинив так через те, що все це важливіше, ніж здається; усе це наче відданість обіцянці, наче кара Божа, щось таке, у що я не можу втрачати віру. Чи здасться їй усе це безглуздям? Чи стане — і ця думка, боюся, завдавала мені найгірших страждань — різниця між сорока шістьма та п’ятдесятьма вісьмома роками фатальною?