Пізніше я подумав про Прісциллу, про те, як надзвичайно сумно все це, про нікчемне завершення її життя. Схоже, лише зараз моє серце осягнуло приголомшливу звістку про її смерть і я відчув щиру, та вже марну любов до сестри. Мені варто було подумати, як розрадити її. Мав бути якийсь вихід. Мене стала брати дрімота, тож я підвівся й потинявся кімнатою. Відчинив двері в спальню, прислухався до рівного дихання Джуліан і помолився. Пішов до ванної й подивився в дзеркало на своє обличчя. Воно більше не світилося благочестивим сяйвом. Очі ховалися межи зморшками, чоло вкрилося брижами, побляклу землисту шкіру помережали криваво-червоні прожилки. Я мав виснажений і старечий вигляд. Але Джуліан спокійно спала, а разом із нею спали всі мої сподівання. Я повернувся до крісла у вітальні, відкинув голову на спинку й тієї ж миті заснув. Мені наснилося, що ми з Прісциллою були молоді й ховалися під прилавком крамниці.

* * *

Я прокинувся в жахливому сірому, плямистому передсвітанковому світлі, що надавало незнайомій кімнаті примарного вигляду. Меблі, втративши чіткі обриси, скупчилися навколо мене, мов поснулі звірі. Усе навкруги здавалося вкритим брудними запиленими простирадлами. Крізь щілини між незграбно запнутих штор виднілося світанкове небо, бліде й похмуре, позбавлене кольорів: сонце ще не зійшло.

Спочатку я налякався, а потім повернулися спогади. Я став зводитися на ноги — тіло заціпеніло й боліло — і відчув якийсь огидний запах, напевно, мій власний. Похитуючись, я пішов до дверей, тягнучи заціпенілу ногу й хапаючись за спинки стільців. Прислухався біля дверей спальні. Тиша. Я надзвичайно обережно відчинив їх і просунув голову.

У кімнаті важко було щось побачити: світанкові сутінки, зернисті, як погана фотографія в газеті, схоже, не сприяли, а заважали зору. На ліжку панував якийсь безлад. Мені здалося, що я бачу обриси Джуліан. А потім я зрозумів, що це лише сплутані простирадла. У ліжку, як і в кімнаті, нікого не було.

Я тихенько погукав її на ім’я, побіг до інших кімнат. Навіть зазирнув, мов божевільний, до шафок із посудом. У будинку її не було. Я вискочив на ґанок, оббіг навколо будинку, вибіг на кам’янисте подвір’я й кинувся до дюн, викрикуючи її ім’я, волаючи на повен голос. Повернувшись назад, я натискав на клаксон автівки знову й знову, розтинаючи порожні й абсолютно спокійні світанкові сутінки жахливим набатом. Жодної відповіді. Можна було не сумніватися — вона зникла.

Я повернувся до будинку, ввімкнув усі лампи — ілюмінація приреченості на зорі нового дня — і знову обшукав помешкання. На туалетному столику лежав стос п’ятифунтових купюр — решта з грошей, які я дав їй на одяг (раніше я наполіг, щоб вона залишила їх у своїй ташечці). Ташечка, нова, яку вона придбала під час «магазинної лихоманки», зникла. Увесь її новий одяг досі висів на плечиках у шафі. Вона не залишила мені ані листа, ані записки — нічого. Вона зникла в нічній темряві разом із ташечкою, у своїй синій сукні з вербовим візерунком, без пальта, не сказавши жодного слова, вислизнувши з будинку, поки я спав.