А мала Міцекен сидить за столом у кімнаті й нічого не помітила, нічого не зауважила, тільки думає, поглянувши на порожню чарку, а що ж це вона думає, прибрала чарку, ні, сама не знає. Я така схвильована, той тип так мене рознервував, мною аж тіпає. До чого це він мені ці історії розказував? Чого йому треба, чого ж він урешті хотів? Поглядає на чарку, що стоїть у шафі, остання праворуч. А сама вся тремтить, треба сісти, ні, не на канапу, там він був розлігся, краще на стілець. Сідає на стілець і дивиться на канапу, на якій він сидів. Така знервована, що це з нею таке, руки тремтять і серце бухає в грудях. Але ж Франц не така свиня, щоб жінками мінятися. Що той тип Райнгольд таке робив, у це я повірю, але Франц, навіть якщо це правда, то певно його, як завжди, в дурні пошили.
Вона гризе нігті. А якщо це правда… Адже Франц такий простак, його може будь-хто використати. Тому його і з машини викинули. Ось такі у нього друзі. І з такою компанією він злигався.
Вона все гризе і гризе нігті. Сказати Єві? Навіть не знаю. Францу сказати? Не знаю. Краще нікому не скажу. Так ніби ніхто й не приходив.
Їй стало соромно, вона поклала руки на стіл, прикусила вказівний палець. Нічого не допомагає, в горлі пече. А потім вони і зі мною так само вчинять — візьмуть і продадуть.
Надворі заграла катеринка: «Я серце в Гайдельберзі загубив[193]». Я також, я також серце заіубила, було і нема, та й заридала, схилившись на стільці, немає серця, загубила його, що ж мені тепер робити, втопчуть мене в багно, а мені й подітися нема куди. Але мій Франц не робив такого, він же не росіянин, щоб жінками мінятися, ні, то все вигадки.
Вона стоїть перед відчиненим вікном, на ній синій картатий халатик, підспівує катериннику: «Я серце в Гайдельберзі загубив [То погане товариство, він правильно робить, що винюхує в них], то було в теплий вечір літом [коли ж він прийде додому, піду йому назустріч по сходах]. Там дівчину до смерти полюбив, [не скажу йому ні слова, такі гидкі речі не буду переказувати, жодного слова, жодного слова. Я так люблю його. Ось що, одягну свою нову блузку]. Трояндовим її уста пашіли квітом. З останнім поцілунком зрозумів, коли біля воріт ми попрощались [Це правда, що Герберт і Єва кажуть: вони щось помітили й хочуть у мене вивідати, чи це справді так, можуть довго старатися, не на ту напали], що серце в Гайдельберзі загубив, на річці Некар, там, де ми розстались».