А в Штеттині комісар поліції Блум запитує у дівчини: «Звідки ви знаєте цього чоловіка? Як ви його впізнали, за якими прикметами?» — «Та це ж мій вітчим». — «Ну, тоді давайте з'їздимо в Ґорке. І якщо це правда, то одразу й затримаємо його».

Клацнув замок вхідних дверей. Франц вискочив у коридор: «Що, Міцо, налякалася? Маленька, та це я. Заходь. На ліжко нічого не клади. Там у мене сюрприз для тебе». — «То я зразу піду погляну». — «Ні, спершу маєш дати клятву, Міцо. Підніми руку, зараз будеш присягатися, всім встати, а тепер повторюй за мною: Клянуся…» — «Клянуся…» — «Що не підійду до ліжка…» — «Що не підійду до ліжка…» — «Поки я не скажу». — «Поки я не підбіжу». — «Та ні, стій. Ще раз: клянуся…» — «Клянуся, що не підійду до ліжка…» — «Поки я сам тебе туди не покладу».

Тут Міца раптом притихла, а потім кинулася йому на шию і так застигла. Він відчуває: щось із нею не те, хоче спровадити її в коридор, сьогодні нічого не вийде. Але вона стоїть як укопана: «Та не підійду я до ліжка, не бійся». — «Що це з тобою, Міцекен, що трапилося з моєю Міцою-кицею, з моєю Муллекен?»

Вона тягне його до канапи, сіли собі разом, обнялися, а вона нічого не каже. Потім пробурмотіла щось незрозуміле, смикнула Франца за краватку та й каже: «Францику, я тобі хочу щось сказати». — «Ну то кажи, Міцекен». — «Маю неприємності зі старим». — «Та що ти, Муллекен!» — «Так і є». — «То в чому ж річ, Муллекен?» А вона далі тягне за краватку, що з дівчиною сталося, а ще той на ліжку лежить!

А комісар поліції й питає: «А чого це у вас прізвище Фінке, ви маєте якісь документи?» — «Сходіть до відділу реєстрації, там усе записано». — «Те, що у відділі реєстрації записано, нас не обходить». — «У мене є документи». — «Чудово, ми їх у вас тимчасово заберемо. До речі, на вулиці стоїть один чоловік, який працює наглядачем у Нойґардській тюрмі. Так ось, у його відділенні, в одній із камер, свого часу сидів такий собі Борнеман з Нойґарда. Зараз ми запросимо того чоловіка зайти сюди…

«Останнім часом до старого постійно навідувався його небіж, якого той зовсім не запрошував, він сам весь час приходив». «Зрозуміло», — пробурмотів Франц, а сам аж похолов. А вона притислася до його щоки. «Ти його знаєш, Франце?» — «Та звідки?» — «Я подумала… Одне слово, він постійно там товкся, а одного разу пішов мене проводжати». Франц увесь тремтить, в очах у нього потемніло: «Чого ж ти мені нічого не сказала?» — «Я думала, що й сама позбудуся його. Та й що тут такого, якщо він просто поряд іде». — «Ну, і що далі?» Її губи затремтіли ще сильніше, щось потекло йому на шию, вона щосили притислася до Франца, ач як вчепилася в мене, і що це в неї за звичка — затнутися й мовчати, спробуй зрозумій її, чого вона ридає, а тут ще той лежить на ліжку, взяти б зараз якогось кия та огріти його добряче, щоб і не підвівся більше, от бісова дівка, так мене зганьбила! А сам тремтить. «Ну, і що ж далі було?» — «Нічого, Францику, не хвилюйся, тільки не бий, нічого ж не було. Він потім ще раз прийшов, весь ранок прочекав на мене під будинком, аж поки я не пішла від старого, і раптом стоїть переді мною, хоче, щоб я з ним кудись поїхала, і просить, і просить». — «А ти одразу й погодилася?» — «Я? Та я мусила погодитись, що ж мені залишалося робити, Франце, коли він так благав? Такий молоденькиий. А потім…» — «І де ж це ви були?» — «Спершу просто каталися по Берліну, потім поїхали до Ґрюневальда, потім іще кудись, я вже й не пригадаю, а я все прошу його, щоб він дав мені спокій. А він плаче й канючить, як дитина, падає на коліна, такий молоденький, слюсар». — «А чого ж він не працює, лінтюх, а тільки шастає сюди-туди». — «Сама не знаю. Ти тільки не сердься, Францику». — «Та я й досі ще не знаю, що трапилося. Чого це ти плачеш, га?»