Міца роззявила рота, землетрус, блискавка й грім, підірвана залізнична колія, рейки погнуті, вокзал, будка стрілочника перекинулася, щось гуркотить, котиться, навколо дим, сморід, нічого не видно, все пощезло, ніби його вітром здуло, все стало сторч і впоперек.

«Що, що сталося?»

І тільки крик, крик виривається з її рота, невгамовний, болісний крик, відгородитися криком від того, що ніби в диму підіймається з ліжка, стіна з крику, списи з крику, щоб захиститися від того, що там, каміння крику.

«Заткни пельку, ну що таке, що сталося? Припини репетувати, а то зараз увесь дім збіжиться».

Болісний крик, цілі гори крику, проти того, що там, зник час, немає ні години, ні року.

Аж ось хвиля крику захлеснула Франца. Невтримний потяг бити, бити, бити. Він заніс над ліжком стільця, той випадає з руки, розбивається на друзки. Потім кинувся до Міци, а та верещить і верещить на одній ноті, голосить і голосить, він ззаду затуляє їй рота, перекидає на спину, схиляється над нею, налягає грудьми на її обличчя. У-у-у-б'ю її!

Крик припинився, вона дриґає ногами. Райнгольд намагається відтягти Франца: «Що ти робиш, вона ж задихнеться». — «Все через тебе!» — «Ану вставай, вставай».

Відтяг Франца вбік, Міца лежить долілиць, відкинула голову, стогне й хрипить, відбивається руками. Франц затинається: «Подивися на цю наволоч, кого це ти бити збираєшся, га?» — «Давай, Франце, піди трохи пройдись, одягни куртку, прийдеш, коли трохи заспокоїшся». Міца стогне знизу, розплющила очі, права повіка почервоніла, розпухла. «Іди собі, Франце, іди, а то до смерти заб'єш її. Одягни куртку і йди. Ось». Франц сопе, відхекується, дав одягти на себе куртку. Тут Міца сперлася на лікоть, відхаркує кров, намагається щось сказати, потім випросталася, сіла на підлозі й прохрипіла: «Франце». А той уже в куртці. «Ось ще капелюха візьми».

«Франце… зачекай! — Міца вже не кричить, у неї вже й голосу немає, вона лише хрипить. — Я… я… я… з тобою». — «Ні, ні, краще залишайтеся, фройляйн, я вам допоможу». — «Францику, я з тобою!» А той стоїть, поправляє на голові капелюха, плямкає губами, відкашлюється, спльовує, йде до виходу. Бах! Захряснув за собою двері.

Міца стогне, спинається на ноги, відштовхує Райнгольда, майже навпомацки шкандибає до дверей. У коридорі знесилено зупиняється, Франц пішов, уже спустився сходами. Райнгольд переніс її до кімнати, вкладає у ліжко, вона кашляє, підводиться, спльовує кров, вказує на двері й хрипить: «Геть звідси! — повторює раз за разом. — Геть, геть!»

Одним оком уп'ялася в нього. Спустила ноги. З рота — кривава слина. Райнгольду гидко на це дивитися, так, треба мені звідси вшиватися, а то зараз люди набіжать, подумають, що це я так її віддухопелив. Навіщо мені цей клопіт? Прощавайте, фройляйн, залишайтеся здорові! Капелюха на голову — й за двері.