А вона знову мовчить, тільки припала до нього й смикає за краватку. «Не сердься, Франце». — «Закохалася в того хлопця, чи що?» Вона мовчить. А йому страшно стало, аж морозом сипнуло поза спиною, холод до кісток пробирає. І забувши про Райнгольда, він шепоче їй у волосся: «Закохалася в нього?» Тут вона обвилася навколо нього, притислася всім тілом, він відчуває її усю, а з її уст чутно: «Так». О, о! Вона це сказала! Намагається відштовхнути її, хотів ударити, аж тут перед очима Іда, бреславець, от зараз станеться, але його рука стала млявою, він ніби весь закляк, а вона вхопилася за нього, як звірятко, чого вона хоче, мовчить, тільки притискається до нього міцно, сховала обличчя у нього на грудях, а він немов закам'янів, застиглим поглядом дивиться у вікно.

Нарешті Франц опам'ятався, почав термосити її за плечі, закричав: «Чого ти хочеш? Відпусти мене нарешті!» Для чого мені ця сучка? «Але я ж з тобою, Францику, я ж не пішла від тебе, я тут». — «То йди собі геть, не хочу тебе знати». — «Та не кричи так, о Боже, що я такого зробила?» — «Біжи до нього, раз ти його любиш, паскудо!» — «Я не паскуда, ну заспокойся, Францику, я йому сказала, що це неможливо, що я не піду від тебе». — «Та не потрібна ти мені, така». — «Я ж тільки тобі належу, я йому так і сказала, а потім втекла від нього, думала, ти мене втішиш». — «Слухай, та ти при своєму розумі? Пусти! Геть здуріла! За те, що ти в нього закохалася, я тебе маю втішати?» — «Так, Францику, я ж твоя Міцекен, і ти мене любиш, значить, маєш втішити, а той тепер ходить туди-сюди, такий молоденький і…» — «Знаєш що, Міцо, давай із цим покінчимо. Хочеш до нього, то йди собі!» Тут Міца як заверещить і ще міцніше вп'ялась у нього. «Іди до нього і дай мені спокій!» — «Ні, не піду. Ти що, мене не любиш, не хочеш мене, що ж я такого зробила?»

Нарешті Францу вдалося вивільнити свою руку й вирватися з її обіймів, вона кинулася за ним, але тої ж миті Франц обертається і б'є її в обличчя, так сильно, що вона аж відлетіла назад, потім штовхає її у плече, вона падає, а він накидається на неї й лупить її куди прийдеться однією рукою. Вона скімлить, корчиться від болю — ой, ой! — а той б'є, а той б'є, вона перевертається на живіт, прикриває обличчя руками. Франц зупиняється, щоб перевести подих, кімната вся ходором ходить, а вона лепече: «Тільки не палицею, Францику, досить уже, тільки не палицею».

Сидить вона на підлозі в розірваній блузці, одне око запливло, з носа юшить кров, стікає по лівій щоці та підборіддю. А Франц Біберкопф — Біберкопф, Ліберкопф, Циберкопф, нема вже в нього імени — кімната крутиться в нього перед очима, тільки ліжко стоїть на місці, він учепився в нього. А там же Райнгольд, лежить собі в чоботах і бруднить ліжко. Що він тут забув? У нього що, немає своєї кімнати? Зараз я його дістану, зараз я його викину звідси, зараз зробимо, і тільки «з-з-з» промовив. І ось уже Біберкопф, Циберкопф, Ніберкопф, Відеркопф підскакує до ліжка, хапає Райнгольда за голову, тягне разом із ковдрою, а той відбивається, ковдра сповзла — і ось він уже сидить на ліжку. «Ану, геть звідси, Райнгольде, подивися на неї — і вшивайся».