Міца сміється, вони йдуть попід руку, надворі перше вересня. А дерева співають і співають. Ніби довгу молитву.

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, час родитися і час помирати, час садити і час виривати посаджене, для всього, для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити. Для всього свій час. Тож бачу я, що нічого немає кращого, як тільки радіти. Радіти, нумо радіти. Немає нічого кращого під сонцем, як тільки радіти[199].

Райнгольд іде ліворуч, веде Міцу попід руку. Така сильна рука! «Знаєте, Міцо, власне, я ніяк не наважувався вас запросити через те, що було, ну, ви знаєте».

Потім ідемо ми отак з півгодини, майже не говоримо. Небезпечно так довго йти мовчки, ще й відчуваючи його праву руку.

Де б це мені примоститися з цією кралею, бач яка, особливого ґатунку, може, приберегти її на потім, щоб не псувати собі насолоди, чи все-таки затягти її до готелю, а вночі, а вночі, коли місяць засвітить…

«У вас стільки шрамів на руці, а ще й татуювання, і на грудях також?» — «Так, хочете подивитись?» — «А для чого вам татуювання?» — «Ну, це дивлячись на якому місці, фройляйн». Міца хихоче й розгойдує його руку: «Можу собі уявити, у мене колись був один, ще до Франца, і чого він тільки не понамальовував на собі, всього й не розкажеш». — «Воно, звісно, боляче, зате гарно виглядає. Хочете подивитися, фройляйн?» Він вивільнив руку, розстебнув сорочку на грудях, показує. Там витатуюване ковадло в лавровому вінку.

«Та застебніться, Райнгольде». — «Поглянь, не бійся». В ньому спалахнув вогонь, сліпа пристрасть, він хапає її голову, міцно притискає до своїх грудей. «Цілуй, давай, цілуй, чуєш?» Вона не цілує, а він затис її голову руками. «Та відпустіть мене!» Він відпускає: «Та я ж нічого». — «Я йду геть». От стерво таке, я ще візьму тебе за горло, як це гівно зі мною розмовляє! Він застібає сорочку. Чи ти ба яка! Тільки спокійно, хлопче, спокійно, ніжненько. «Я ж тобі нічого не зробив. Дивися, уже й застебнувся. Ось. Ти що, чоловіка ніколи не бачила?»

Господи, і навіщо я зв'язалася з цим типом, усю зачіску мені зіпсував, хуліган, треба швидше забиратися звідси. Для всього свій час. Для всього свій час…

«Та що це ви, фройляйн? Усього одна мить. Моменти, знаєте, в людському житті завжди бувають такі моменти». — «Але для чого було мене за голову хапати?» — «Не будем сваритися, Міцо». Зачекай, я тебе ще не так схоплю! Дикий вогонь знову підступив. Я ще до тебе доберуся! «Міцо, ну давайте помиримося». — «А ви поводьтесь пристойно». — «Домовились». Ідуть попід руку. Він усміхається до неї, вона опустила голову й усміхається до трави. «Нічого ж страшного не сталося, правда, Міцо? Ми тільки гавкаємо, але не кусаємося». — «Я все думаю, чого це у вас на грудях ковадло? У інших на грудях жінка, чи серце, чи щось такого типу, але не ковадло». — «А як ви думаєте, Міцо?» — «Не знаю, я ж кажу, що не знаю». — «Це мій герб». — «Ковадло?» — «Так, на нього завжди можна щось покласти». Сміється до неї. «Яке свинство. В такому разі ви б уже краще ліжко накололи». — «Ні, ковадло краще. Ковадло краще». — «Ви що, коваль?» — «Трохи є. Ми все можемо. Тільки ви, Міцо, мене не так зрозуміли, про ковадло. До мене нікому не вільно надто близько підходити, фройляйн, а то можна обпектися. Але не думайте, що я зразу кусатися буду, а вас — так взагалі ніколи. Ми ж тут так мило гуляємо, я ще хотів би десь сісти й трохи відпочити». — «А у Пумса всі такі, як ви?» — «Як сказати, Міцо, нам пальця до рота не клади». — «І чим же ви займаєтеся?»