Непроникна темрява. Її обличчя вбито, її зуби вбито, її очі вбито, її рот, її губи, її язик, її шию, її тіло, її ноги, її лоно, я твоя, ти маєш мене втішити, поліцейський відділок Штеттинського вокзалу, біля Ашинґера, мені погано, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя.

Дерева гойдаються, здійнявся вітер. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Ніч пливе своїм звичаєм. Її тіло вбито, її очі, її язик, її рот, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя. Одне дерево затріщало, воно стоїть на краю. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Це буря, вона налетіла з тріском барабанів і завиванням флейт, шугнула згори на дерева, кинулася донизу — стогін розлігся лісом. Кущі гнуться і жалібно квилять. Здається, ніби хтось шкребеться у двері, виє, як замкнений собака, скімлить і скавчить, ніби хтось копнув його носаком, ось уже затихає.

Гу-гуа-гу-у-у-у-у, знову налетіла буря, глупа ніч, ліс стоїть незворушно, дерево попри дерево. Вони зростали в тиші й, ніби стадо, збилися докупи, бурі нелегко до них дістатися, скрутно тільки тим, що скраю, а також слабким. Ми тримаємося всі гуртом, струнко стояти, глупа ніч, сонце сховалося. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Знову заревіла буря, вона внизу, вона вгорі — вона скрізь. На небі жовто-червоний спалах і знову ніч, жовто-червоний спалах, ніч, виття і свист наростають. Дерева, що стоять скраю, знають, що чекає на них, тому й стогнуть. Добре траві — бадилинки гнуться, стеляться за вітром, а що буде з ними, віковими деревами? Аж раптом вітер ущух, а дерева все ще стогнуть і скриплять — хтозна, що в того вітру на думці.

Якщо потрібно знести будинок, голіруч це зробити не вдасться, треба взяти копер або динаміт закласти. А вітру нічого такого робити не доводиться — варто лише груди випростати. Дивися, ось він вдихнув, а тепер видихає: гу-гуа-у-у-у-у-гу-у, потім знову вдихає і знову видихає: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у! Кожен видих важкою горою котиться на ліс: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у, а вдихнув вітер — і та гора покотилася назад: гу-у-гуа-у-у-гу-у. Так і ходять ходором ті повітряні гори. Подих вітру важким тараном б'є по деревах, величезною кулею котиться через ліс. І навіть якщо дерева на пагорбі збилися докупи, як стадо, вітер порозкидає їх і проб'є собі шлях уперед.

Ось знову: вумм-вумм, барабани більше не гримлять, флейти не завивають. Дерева хитаються вправо і вліво. Вумм-вумм! Але вони ніяк не можуть втримати такту. Нахилилися вони ліворуч, а вітер, вумм, хилить їх уліво ще дужче, дерева згинаються, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть. «Вумм!» — гукає буря, наліво хились! Гу-у-гу-а-а-у-у-гу-у! Вітер відкотився назад, затих, але треба пильнувати. І знову вумм-вумм, знову налетів вітер. Стережіться! Вумм, вумм, вумм — немов бомби кидає на ліс, хоче його знищити, повиривати з корінням дерева, рознести на тріски.