«Та не так сильно, Райнгольде!» Аж розімліла від нього, якщо не зберуся на силі, він опанує мною. «Міцо!» Він дивиться на неї, не відпускає. «Ну, Міцекен!» — «Що, Райнгольде?» — «Чого ти мене так розглядаєш?» — «Слухай, ти недобре зі мною чиниш. А Франца ти давно знаєш?» — «Твого Франца?» — «Так». — «Твого Франца? А хіба він ще твій?» — «А чий же він іще?» — «Ну а я тоді чий?» — «Ти?» Вона хоче сховати обличчя в нього на грудях, але він із силою підняв її голову. «То чий же я?» Вона притислася до нього, долонею затуляє йому рота. О, він знову розпалився, я таки справді йому подобаюся, бач, як припадає до мене, як горнеться, а сам так і горить, так і горить… Не допоможуть жодні брандспойти й забракне води, щоб загасити полум'я, яким охоплений весь будинок, яке вже виривається назовні.

«Та пусти вже мене!» — «Чого ж ти хочеш, крихітко?» — «Нічого, бути з тобою». — «Ось бачиш. Я також твій, еге ж? А ти що, посварилась із Францом?» — «Ні». — «Та зізнайся, що посварилася». — «Та кажу тобі, що ні. Краще розкажи мені щось про нього, ти ж його вже давно знаєш». — «Та про нього й розказати особливо нічого»». — «О!» — «Нічого не розкажу, Міцо!» Хапає її, перекидає на спину, вона пручається: «Ні, не хочу». — «Чого ти комизишся, дорогенька?» — «Відпусти, дай мені підвестися, а то ще забруднюся тут». — «А якщо я тобі розкажу дещо?» — «О, це вже інша розмова». — «А що я за це одержу, Міцо?» — «А що ти хочеш?» — «Усе!» — «Ну, побачимо». — «То все чи ні?» Їхні обличчя так близько одне до одного, аж пашать; вона мовчить, сам не знаю, що мені робити, якась думка промайнула й одразу щезла, і знову в голові порожньо, немов згасла свідомість.

Він підвівся із землі — фе, помити б обличчя, що це за ліс, і справді добряче забруднився. «Гаразд, розкажу тобі дещо про Франца. Я давно його знаю. Це насправді рідкісний тип. Ми з ним познайомилися у кнайпі на Пренцлавській алеї. Минулої зими. Він торгував газетами і знався тоді з одним чолов'ягою… як же пак його звали? О, згадав, Мек, саме так. Там я з ним і познайомився. Потім ми з ним часто сиділи разом у кнайпі, а про дівчат я тобі вже розповідав. «То це правда?» — «Звісно! Тільки телепень цей Біберкопф, справжнісінький телепень, хвалитися йому тут нічим, усе йшло від мене. А ти думала, що то він мені своїх дівок збував? Господи, та які там у нього дівки! Куди йому! Як його послухати, то мені пряма дорога до Армії Спасіння, щоб я зміг виправитися». — «Та ти ніколи не виправишся, Райнгольде». — «Ні, як бачиш. Зі мною годі щось зробити. Який є, таким уже й залишуся. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві, й нічого тут не зміниш. Але у твого, Міцо, у твого Франца варто було б дещо змінити. Він же твій сутенер, а ти ласий шматочок. Крихітко, і де ти тільки відкопала такого, з одною рукою? Ти ж така гарненька, тільки помани, і до тебе по десять хлопців на кожен палець прибіжить». — «Не мели дурниць!» — «Звісно, як відомо, любов сліпа на обидва ока, але щоб такого покохати… А знаєш, чого твій Франц постійно у нас товчеться? Корчить із себе кайзера Вільгельма. І перед ким? Перед нами! Спершу хотів послати мене каятися до Армії Спасіння, та це йому не вдалося. А тепер…» — «Навіщо ти паплюжиш його? Я не хочу цього чути». — «Що, не подобається? Знаю, твій Францекен любий, твій Францекен милий. Не набрид він ще тобі? Га?» — «Та що він тобі зробив, Райнгольде?»