Як би затягти тебе в якийсь видолинок? Тут же взагалі ні душі. «Ой, Міцо, ти краще свого Франца спитай, той усе знає не згірш за мене». — «Але він нічого не каже». — «То й добре. Правильно робить. Краще про це мовчати». — «А ти мені скажеш?» — «А що ж ти хочеш знати?» — «Що ви робите?» — «А поцілуєш мене?» — «Ну, якщо скажеш».

І ось він уже тримає її в обіймах. У хлопця дві руки. Як сильно він стискає! Для всього свій час, час садити і час виривати посаджене, час шукати і час розгубити. Ой, немає чим дихати. Не відпускає. Як жарко. Та пусти. Ще кілька разів так притисне, і мені кінець. О Боже, він же мусить мені спершу сказати, що там з Францом, що, власне, Франц хоче, і як усе було, і що вони про це думають. «Годі, Райнгольде, пусти». — «Отож-бо». І відпускає, стоїть перед нею, падає на коліна, цілує туфельки, вже зовсім здурів, цілує панчохи, піднімається вище, її сукню, руки, для всього свій час, аж до шиї. Вона сміється, відбивається руками: «Відчепися, йди геть, ти зовсім здурів!» Бач, як розпалився, тобі холодний душ не зашкодив би. Він тяжко дихає, сопе, притис обличчя до її шиї, щось лепече, годі розібрати, нарешті підняв голову — справжнісінький тобі бик! Узяв за руку, йдуть далі, а дерева співають. «Поглянь, Міцо, який гарний видолинок, наче спеціально для нас. О, та тут на вихідних уже хтось побував, вогонь розводив. Зараз це все ми приберемо. А то ще штани забруднити можна». Чи й справді тут сісти та перепочити? Може, він тоді швидше розговориться. «Ну, гаразд, якщо тобі так хочеться. Тільки якби щось підстелити». — «Зачекай, Міцо, я зараз піджак скину». — «Так значно краще, дякую».

І ось лежать вони в неглибокому видолинку, на схилі, порослому травою, Міца відкинула ногою якусь консервну бляшанку, перевернулася на живіт і поклала руку Райнгольду на груди. Так би й одразу! Усміхається до нього. А коли він розстебнув сорочку і з-під неї визирнуло ковадло, вона вже не відвертається. «А тепер розказуй, Райнгольде». Він притискає її до грудей. Так би й одразу! Ось вона тут, таке гарненьке дівча, все йде як годиться, розкішне дівча, просто дивовижне, потримаю її подовше, і нехай там Франц здіймає бучу хоч до небес, раніше, ніж я захочу, назад він їх не отримає. Райнгольд сповз трохи нижче, притягнув Міцу до себе, стис в обіймах, упився в її уста, в голові жодної думки, лише пристрасть, сліпа й дика жага, тепер кожен рух відомий наперед, нехай тільки спробує хтось завадити! Розтрощить усе, розіб'є на друзки, жоден буревій, жоден каменепад його не зупинять! Немов снаряд, випущений з гармати, все, що трапиться йому на шляху, проб'є, проламає, відкине вбік, і полетить далі — вперед.