А її все нема. Два дні Франц нічого не робить, думає: не буду за нею бігати. Але про неї так нічого й не чути, тоді він цілий день вистежує небожа, а наступного дня в обід, коли господиня помешкання пішла у справах, Франц з елегантним крамарем хутко залізли до нього в квартиру, скориставшись відмичкою, двері легко піддалися, в його кімнаті повно книжок, але жодних слідів перебування жінки, на стінах гарні картини, скрізь книжки, ні, її тут не було, я знаю аромат її пудри, тут пахне геть інакше, гайда звідси, не чіпай нічого, господиня — бідна жінка, вона здає кімнати, з того тільки й живе.

У чому ж річ? Франц сидить у себе дома. Сидить година за годиною. Де Міца? Пропала й не озивається. Що тут сказати? Перевернув усе в кімнаті догори дриґом, навіть постіль стягнув, але потім знов застелив. Кинула мене? Такого бути не може. Не може такого бути! Кинула! Що я їй зробив? Я ж нічого поганого не зробив. А ота історія з небожем, вона ж мені пробачила.

Хто це прийшов? Єва. «Чого це ти в темряві сидиш, Франце? Увімкнув би світло». — «Міца мене кинула. Хіба таке можливо?» — «Та не журися, Міца скоро вернеться. Адже вона тебе кохає, тож нікуди від тебе не втече, повір, я в людях розбираюся». — «Та знаю. Я й не журюся. Звісно, що повернеться!» — «От бачиш, напевне, у неї якась там пригода, може, зустріла когось із колишніх, вирішила трішки прокататися, я її давно вже знаю, ще коли ти з нею не був знайомий, у неї таке буває, перепади настрою». — «Все одно якось воно дивно. Не знаю, що й думати». — «Вона ж тебе кохає. Подивись краще сюди, Франце, помацай мій живіт». — «А що таке?» — «Дитятко, від тебе. Пам'ятаєш? Це вона, Міца, так хотіла». — «Що?» — «Так, дитятко».

Франц приклав голову до Євиного живота: «Міца, кажеш, хотіла? Дай-но я сяду. Не може бути!» — «От побачиш, Франце, як вона зрадіє, коли повернеться». Аж тут Єва сама розплакалась. «Єво, та ти ще більше за мене хвилюєшся!» — «Та не кажи, я від цього просто хвора! Не розумію, що це вона таке втяла». — «От бачиш, тепер я маю тебе втішати». — «Та то все нерви, напевне тому, що я вагітна». — «Дивись, от Міца повернеться, то тобі через це ще бучу влаштує». А Єва плаче й ніяк не може заспокоїтися.

«Що нам тепер робити, Франце, це так на неї не схоже!» — «Слухай, спершу ти кажеш, що з нею таке вже бувало й раніше, що їй просто закортіло з кимось покататися, а тепер: на неї це не схоже». — «Та я вже й сам не знаю, Франце».

Єва обохопила руками Францову голову. Дивиться на нього, згадує: лікарня в Маґдебурзі, йому відтяли руку, Іду забив до смерти, о Господи, постійно кудись устрягає. Не має щастя чоловік. І Міци, мабуть, вже на світі нема. До нього всі біди чіпляються. А з Міцою таки справді щось сталося. Єва упала на стілець й у відчаї заломила руки. Франц аж перелякався. А вона все схлипує і схлипує. Єва відчуває, що з Міцою трапилося щось лихе. Він до неї, допитується, та вона нічого не каже. Потім нарешті опанувала себе: «Дитини я нізащо не позбудуся. Нехай Герберт хоч на голові стоїть». — «А він про щось здогадується?» Думки перескочили на шість миль. «Та ні, думає, що від нього. Але я збережу дитину». — «Добре, Єво, буду хрещеним». — «Ось бачиш, Франце, в тебе вже й настрій поліпшився». — «Бо мене голими руками не візьмеш. Не журись, Єво. Хіба я Міци не знаю? Вона під автобус не потрапить. Все проясниться». — «Дай Боже, щоб ти був правий. Бувай, Францекене». — «А поцілувати?» — «Добре, Франце, що ти трохи повеселішав».