«Послухай, та він же там не живе, і він побоїться туди повертатися».

«То була його нора, і коли він дізнається, що вона згоріла, то здогадається, хто це зробив. Ми його викурили звідти, ось побачиш, тепер він припреться».

«Ну, не знаю, Францекене».

Та Райнгольд так і не з'явився. Берлін і далі собі стукотить, гуркоче й галасує, в газетах про нього ані слова, він таки змився, втік за кордон, шукай вітру в полі!

А Франц стоїть перед Євою, ридає, зігнувсь у три погибелі. «Нічого не можу з ним зробити, мушу терпіти: мене він скалічив, мою дівчину вбив, і тепер я стою тут, тюхтій тюхтієм. Але ж це несправедливо! Як це несправедливо!» — «Франце, та воно інакше й не буває». — «І я нічого не можу зробити. Мені кінець». — «Чого це тобі кінець, Францекене?» — «Я зробив, що міг. Як несправедливо. Як несправедливо».

А поряд з ним ідуть два янголи, Саруг і Терах[221] звуться вони і говорять між собою, постоїть Франц серед натовпу, піде далі, мовчить, та янголи чують, як розпачливо він ридає. Повз проходить поліцейський патруль, але поліцаї не пізнають Франца. Два янголи йдуть обабіч нього.

Чого це поряд з Францом ідуть два янголи, що це ще за дитяча вигадка, де таке видано, щоб янголи ходили поряд з людьми, два янголи на Александерплац у Берліні 1928 року, та ще й поряд з колишнім убивцею, а нині грабіжником і сутенером? Так, ця історія про Франца Біберкопфа, про його тяжке, правдиве й повчальне буття добігає кінця. Що більше Франц Біберкопф пручається й лютує, то ясніше і ясніше стає. Наближається та мить, коли все проясниться.

Янголи перемовляються, йдучи поряд з ним, звати їх Саруг і Терах, і поки Франц роздивляється вітрини універмагу Тіца, янголи ведуть між собою таку бесіду:

«Як гадаєш, — каже Терах, — що станеться, якщо полишити цього чоловіка на самого себе, кинути напризволяще, і його заарештують?» Саруг: «По суті, нічого особливого не станеться, гадаю, його так чи так упіймають, цього не уникнути. Він так довго дивився на той будинок за червоними мурами, він має рацію, за кілька тижнів він опиниться там». Терах: «То ти вважаєш, що нам тут, власне, й робити нічого?» Саруг: «Та виходить, що так, раз нам не дозволено зовсім забрати його звідси». Терах: «Послухай, Саруже, ти ж іще дитина, ти дивишся на все це всього лише декілька тисяч років. От якби ми забрали звідси цього чоловіка й перемістили його деінде, в інше буття, хіба тоді він зробив би те, що він може зробити тут? На тисячу людських життів, щоб ти знав, припадає сімсот, та що там — дев'ятсот нереалізованих». — «То ж з якої причини, Тераше, оберігати саме його, це звичайна людина, я не бачу сенсу, чому нам треба оберігати саме його». — «Звичайний, незвичайний — що це значить? То що, жебрак — це звичайний, а багач — незвичайний? Багач завтра може стати жебраком, а жебрак — багачем. Ось цей чоловік дуже близько до того, щоб прозріти. Чимало людей дійшли до цієї межі. Але він також близький, чуєш мене, також близький до того, щоб навчитися по-справжньому відчувати. Бачиш-но, Саруже, той, хто багато пережив, хто багато спізнав, швидко стає схильним до того, щоб лише знати, а потім ухилятися від того, що знає, і врешті померти. В такого просто більше немає охоти. Шлях досвіду він уже відміряв і втомився від цього, його тіло й душа виснажились. Розумієш?» — «Так».