«Ну що, Єво, ти таки домоглася свого?» — «Я піду куплю ліки і все, що потрібно для ванн». — «Добре, йди». — «А ти почекай нагорі». — «Добренько, добренько, Єво». Єва вдягає пальто і спускається сходами. А за чверть години йде і Франц.

Битва починається. Котимося в пекло з фанфарами й барабанним боєм

Поле бою кличе, поле бою!

Котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм, від цього світу нам нічого вже не треба, нехай він западеться разом з тим усім, що є в ньому, під ним і над ним. З усіма тими людьми, чоловіками та жінками, з усім тим клятим набродом, де ні на кого не можна покладатися. Якби я був птахом, то взяв би кавалок лайна, двома лапами пожбурив би позад себе й полетів геть. Якби я був конем, чи псом, чи котом, то годі було б чогось кращого вигадати, ніж нагидити на землю і чимскоріш дременути.

Так нудно жити на цьому світі, уже й напиватися немає охоти, ото я тільки й міг, що пити, пити, пити, а потім все одно скрізь пекельна гидота. А Господь Бог для чогось же сотворив цей світ, і хоч би один пастор пояснив, навіщо все це. Та одне Бог таки добре зробив, хоча пасторам того й не збагнути, він дозволяє нам плювати на всі дива, він дав нам дві руки та ще й мотузку, і прощавай, гидото, ми можемо це зробити, й все лайно пекельне вже позаду, бувайте здорові, моє шанування, ми котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

Якби я міг дістатися до Райнгольда, моя лють би минула, я схопив би його за барки й скрутив би йому в'язи, прикінчив би його, і мені б одразу стало легше, бо я вчинив би справедливо, і мав би я тоді спокій. Але той сучий син, який заподіяв мені стільки зла, знову зробив з мене злочинця, руку мені понівечив, зараз сидить десь у Швейцарії та сміється з мене. Жалюгідно, як шолудивий пес, бігаю я туди й сюди, а він робить зі мною, що хоче, й ніхто мені не поможе, навіть кримінальна поліція, вони, навпаки, хочуть схопити мене, так ніби це я вбив Міцу, а це ж той покидьок зробив, ще й мене підставив. Але доти дзбан воду носить, доки вухо увірветься. Я вже достатньо наробився й натерпівся, більше не можу. Ніхто не скаже, що я не чинив опору. Але що занадто, то вже занадто. Раз я не можу вбити Райнгольда, тоді порішу самого себе. Покочуся в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

І хто це стоїть на Александерштрасе й повільно переступає з ноги на ногу? Його звати Франц Біберкопф, а чим він займається, то ви вже знаєте. Сутенер, небезпечний злочинець, бідолаха, пропаща людина, настав його час. Хай будуть ті прокляті кулаки, які били його! Але який жахливий кулак притис його зараз! Інші кулаки б'ють і відпускають, ось рана від кулака, та з часом все гоїться, Франц залишався таким, як і був, і квапився далі. А цей кулак не відпускає, кулак страшенно великий, він притис його тіло і душу, Франц ступає маленькими кроками і знає: моє життя мені вже не належить. Не знаю, що мені тепер робити, з Францом Біберкопфом уже покінчено, йому кінець.