«Не хотів розуміти, чому саме не хотів розуміти?»

«І нарешті Міца, Франце, сором, сором, так і скажи собі: сором, сором, можеш навіть крикнути».

«Як я можу таке кричати? Я ж навіть не знаю, чого мені соромитися».

«Кричи «Сором!» Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, тішилася тобою, а ти? Вона була як квіточка, а ти не вигадав нічого кращого, як піти до Райнгольда й перед ним нахвалятися нею. Хвалитися — то для тебе вершина всіх почуттів. Ти, бачите-но, сильним хочеш бути. Раденький, що можеш позмагатися з Райнгольдом, вирішив, що ти сильніший за нього, йдеш до нього й зумисне його піддрочуєш. Тож подумай, хіба не ти сам винний у тому, що її більше немає на світі? Жодної сльози ти не пролив за нею, за тою, яка загинула заради тебе, а заради кого ж іще?

Тільки те й робив, що скиглив: «я», та «я», та «несправедливість, якої я зазнав», а ще «який я шляхетний, який хороший, мені просто не дають показати, який я насправді».

«Я не знаю…»

«Війну ти тепер програв, хлопче. Тобі кінець, мій сину. Давай, збирайся. Нехай тебе нафталіном притрусять. З тобою я вже закінчила. Можеш ридати й цвірінькати все, що тобі заманеться. Ну й поганець! І серце ти маєш, і очі, і вуха, а він собі думає, то й добре, хочу бути порядним, тобто порядним, як він собі це уявляє, він не бачить нічого, не чує нічого, живе собі й нічого розуміти не хоче, хоч говори йому, хоч стріляй».

«А що, що я мав робити?»

А Смерть аж реве: «Нічого тобі не скажу, набридло мені твоє базікання. Все одно у тебе немає ні голови, ні вух. Ти наче й не народжувався, хлопче, не з'являвся на світ. Ти просто виродок з нав'язливими ідеями. Із зухвалими ідеями, теж мені знайшовся папа римський Біберкопф, думав, що він народився, аби іншим пояснити, як влаштовано світ. Та світові потрібні не такі, як ти, а світліші за тебе й не такі зухвалі, такі, які бачать, що не з цукру тут усе, а з цукру й бруду, все впереміш. Гей, хлопче, давай-но сюди своє серце, щоб нарешті з тобою було покінчено. Щоб я кинула його у багно, де йому і місце. А свою дурну мармизу залиш собі».

«Зачекай, дай мені опам'ятатися. Бодай трішки. Трішечки».

«Давай сюди серце!»

«Ще трішки».

«Зараз сама заберу».

«Ще трішки».

А зараз Франц слухає повільну пісню Смерти

Спалах блискавки, ще спалах і ще, раптом усе припинилося. Падає сокира, хрясь, падає, хрясь, та раптом і це припинилося. Франц кричав уже другу ніч. Удари сокири припинилися. Він більше не кричить. Спалахи припинилися. Його очі закліпали. Він лежить нерухомо. Якесь приміщення, палата, ходять люди. Не треба так стискати губи. Вони вливають йому в рот щось тепле. Жодних спалахів. Жодних сокир. Стіни. Трішки, ще трішки — що то було? Він знову заплющує очі.