«Ну, то хто ж із нас дужчий, хто переміг, Францекене?»

Франц тремтить: знаю, переміг не я.

Нехай підступають.

Зараз прийде хтось інший.

Франц сідає вище, стис кулака.

Хліб саджають у піч, у величезну піч. Жар нестерпний, піч аж тріщить.

Ідо! Він уже забрався геть. Слава Богу, Ідо, що ти прийшла. То був найбільший поганець, якого тільки носив світ. Як добре, Ідо, що ти прийшла, він мене весь час піддрочував, ну, що скажеш, Ідо, кепські мої справи, тепер ось сиджу тут, а ти знаєш, що таке Бух, це психіатрична лікарня, за мною тут спостерігають, а може, я вже й збожеволів. Ідо, підійди-но до мене, чого ти відвернулася? Що це вона робить? Стоїть на кухні. Так, вона стоїть на кухні. Вовтузиться там, напевне, тарілки миє. Але чого це вона перехиляється на бік, ніби у неї ревматизм? Ніби хтось б'є її в бік. Гей, чоловіче, чого ти її товчеш, хіба це по-людському, так не можна, послухай, ану припини, дай дівчині спокій, а той усе б'є і б'є, хто ж це її так, вона вже й на ногах не тримається, та стій же рівно, повернися сюди, поглянь на мене, хто це тебе так немилосердно б'є?

«Це ти Франце, ти забив мене до смерти».

Ні, ні, не робив я такого, на суді було доведено, що я завдав тобі лише тілесних ушкоджень, я не хотів, щоб так сталося. Не кажи так, Ідо.

«Ти таки забив мене до смерти. Стережися, Франце».

А Франц кричить: ні, ні, затулив рукою очі, але все одно бачить її.

Нехай підступають. Нехай підступають незнайомі подорожні, вони тягнуть на спинах клунки з картоплею, за ними хлопчик штовхає тачку, у нього відмерзають вуха, десять градусів морозу. Бреслау зі Швайдніцерштрасе, з Кайзер-Вільшельмштрасе, Курфюрстенштрасе.

А Франц стогне: та краще вже померти, хто ж таке витримає, нехай вже хтось прийде та заб'є мене до смерти, а я такого не робив, я не знав, що так вийде. Він скімлить, щось лепече, вже не може говорити. Санітар дає йому ковтнути підігрітого червоного вина; інші двоє хворих в палаті наполягають на тому, щоб він підігрів вино.

Іда далі хилиться на бік. Ідо, годі вже, Ідо, я ж у Теґелі відсидів за це, відбув своє покарання. Раптом вона випросталася, сіла, опустила голову, вся якось зіщулилася, змаліла, почорніла. Аж ось вона вже лежить у домовині й не ворушиться.

А Франц стогне, стогне. Його очі! Санітар підсів до нього, взяв його за руку. Нехай це хтось забере, нехай заберуть ту домовину, я ж не можу встати, не можу!

Він поворухнув рукою. Але труну не зрушити. Він не може до неї дотягтися. У відчаї Франц розплакався. І все намагається дотягтися до труни. Аж тут від його сліз та відчаю домовина розтанула. Та Франц плаче далі.