Нехай підступають — автомобілі, екіпажі, хтозна, у скількох із них ти вже їздив, підстрибуючи на вибоїнах, ти був сам, або ж навпроти сидів ще хтось, а часом і двоє, авто номер 20 147.

У піч саджають хліб.

Піч стоїть просто неба, поряд із селянською хатою, за нею — поле, піч схожа на невелику купу цегли. Жінки напиляли цілу гору дров, натягали хмизу, все це поскидали поряд з піччю і тепер все підкидають у вогонь. Ось через двір іде одна жінка, тримаючи в руках велику форму, у формі — тісто. Хлопчик відкриває заслінку, всередині жар, жар, жар, нестерпний жар, аж пече, жінка рогачем посадила форму в ніч, і ось тісто почало підійматися, зайва волога випарується, хліб укриється рум'яною шкоринкою.

Франц сів у ліжку. Сковтнув слину, чекає, майже все, що покинуло його, знову повернулося. Він тремтить: що це казала Смерть? Він мусить згадати, що казала йому Смерть. Прочинилися двері. Зараз хтось увійде. Вистава починається. О, я знаю його, це ж Людерс, саме на нього я й чекав.

Зараз вони ввійдуть, на них із дрожем. Яким він став, Людерс? Франц подав якийсь знак, і санітар подумав, що тому від довгого лежання в ліжку стало важко дихати, але Франц просто хоче сісти вище, рівніше. Адже зараз вони увійдуть. Тепер він сидить, спершись на подушку. Ну, починайте.

Вони входять поодинці. Ось Людерс, бідолашний миршавий чоловічок. Ану ж бо, подивимося, який він тепер. Він піднімається сходами зі шнурками для черевиків у руках. Так, ми цим займалися. Отак і ходиш в лахмітті, ще досі доношуєш старий однострій з війни, шнурки «Мако» для черевиків, мадам, перепрошую, я лише хотів запитати, ви не могли б мені налити горнятко кави, а що з вашим чоловіком, напевне, загинув на фронті; насовує капелюха: «Ану, гони пару монет!» Так, це Людерс, мій колишній компаньйон. У жінки лице аж пашить, тільки одна її щока біла мов сніг, вона порпається в портмоне, крекче, ось-ось зімліє. А Людерс нишпорить по шухлядах: один непотріб, треба тікати, а то ще закричить. Пробіг через коридор, захряснув за собою двері, помчав униз сходами. То ось що він зробив! Украв, геть усе вкрав. А мені потім передали від неї цидулку, що це раптом зі мною, ніг не відчуваю, не можу підвестися. Може, вам коньяку налити, Біберкопф, у вас, що, хтось помер, а чому, а тому, чому я ніг не відчуваю, ніяк не збагну. Запитаю-но я Людерса. Доброго ранку, Людерсе, як ся маєш, поганенько, мені також недобре ведеться, та куди ж ти йдеш, що я тобі такого зробив?

Нехай підступають. Нехай підступають — глупа ніч, автомобілі, замерзлі шосе, ось маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, з часом вона звикне, шануватиметься, і все буде добре. Нехай підступають.