Щойно заплющив він очі, як одразу взявся до роботи. Ви не бачите, що він робить, ви думаєте, що він просто лежить й чекає свого кінця, адже йому навіть пальцем ворухнути несила. А він когось кличе, щось шукає, кудись мандрує. Збирає докупи все, що належить йому. Крізь вікно він виходить в поля, перетрушує кожну травинку, залазить до кожної мишачої нірки: давай, давай, що тут є мого? Ворушить траву: давай сюди, що за дурниці, нічого ховати, все це мені самому потрібно, не можу нічого залишити, у мене купа роботи, ану хутчіш, мені потрібно геть усе!

Йому до рота вливають бульйон, він ковтає, не блює. Він не хоче, не бажає, щоб його знудило.

Слово Смерти у Франца на устах, і його ніхто в нього не вихопить, воно перекочується у роті, наче камінець, камінець із каменю, і жодної поживи не сочиться з нього. У такому стані померло безліч людей. Для них просто вже не було нічого попереду. Вони не знали, що варто їм ще один-єдиний раз завдати собі болю, і вони житимуть, залишилося зробити лише один-єдиний крок, щоб іти далі, та цього кроку вони якраз і не могли зробити. Вони цього не знали, не встигали здогадатися про це, охопить слабість, спазм стисне серце, і за кілька секунд чи хвилин люди вже по той бік, де вони більше не звуться Карлом, Вільгельмом, Мінною чи Францискою, ситі, ситі по саму зав'язку горем, розжарені до червоного люттю та спаралізовані безнадією, вони переносилися вві сні на той бік. Вони не знали того, що якби розжарилися до білого, їхня плоть розм'якла б, параліч минувся, і в них розпочалося б нове життя.

Нехай насувається ніч, що з того, що вона така чорна, як небуття. Нехай підступає чорна ніч, поля, скуті морозом, замерзлі шосе. Нехай підступають самотні цегляні будинки, з яких ллється червонясте світло, нехай підступають замерзлі подорожні, селяни, що везуть до міста городину, вози, запряжені парою коників. Великі, пласкі, німі рівнини, ними мчать приміські та швидкі поїзди, кидаючи в темряву біле світло обабіч колії. Нехай підступають люди на вокзалі, маленька дівчинка прощається зі своїми батьками, вона з двома їхніми давніми знайомими вирушає за океан, у нас вже є квитки, Боже мій, ще така маленька, ну що ж, вона там звикне, буде чемною дівчинкою, і все піде добре. Нехай підступають і беруть до себе міста, розташовані вздовж залізничної колії: Бреслау, Ліґніц, Зоммерфельд, Ґубен, Франкфурт-на-Одері, Берлін, поїзд мчить від станції до станції, міста виринають із-за вокзалів, з великими й маленькими вулицями. Берлін зі Швайдніцерштрасе, з великим кільцем, з Кайзер-Вільгельмштрасе, Курфюрстенштрасе, і скрізь помешкання, в яких гріються люди, ласкаво позирають одне на одного, сидять холодно поруч, закинуті квартири й забігайлівки, в яких деренчить піаніно, «Пупсик»[232], старий шляґер, так ніби 1928 року немає нічого нового, приміром, «Мадонно, ти гарніша за всіх…»[233] або «Рамона»[234].