— Чому ти не повідомив нас? Можливо, ми б змогли якось вплинути.

Том підскочив, злий і спантеличений.

— Прокляття! Що тут було повідомляти? Що він умирає від туги? Що з його кісток випарувалася вся сила? Що повідомляти? Вас тут не було. А я мусив на це дивитися і бачити, як умирають його очі — дідько!

Том вискочив з кімнати, і вони чули, як його важкі черевики гупають по кременистій землі подвір’я.

Усім стало соромно. Віль Мартін сказав:

— Піду приведу його сюди.

— І не думай,— швидко заперечив Джордж, і всі кревні закивали головами.— І не думай. Дай йому спокій. Ми знаємо його, як самих себе.

Невдовзі Том повернувся.

— Я хочу вибачитися,— сказав він.— Мені дуже шкода. Можливо, я трохи п’яний. Тато називає це — веселий, коли таке зі мною трапляється. Якось я приїхав додому,— це була вже сповідь,— спотикаючись, ледь перейшов через двір, впав у кущ троянди, навкарачках поповз сходами, і мене вивернуло просто біля ліжка на підлогу. Вранці я намагався сказати татові, що мені дуже шкода, і знаєте, що він відповів? «Нічого, Томе, ти був просто веселий. Просто веселий. П’яний не повзе додому. Ти був просто веселий».

Джордж зупинив шалений потік слів.

— Ми хочемо перед тобою вибачитися, Томе,— промовив він.— Ми говорили так, ніби звинувачуємо тебе, але ми того не хотіли. А може, й хотіли. Нам справді шкода.

Віль Мартін зауважив практично:

— Тут надто суворе життя. Чому б не умовити його продати ранчо й переїхати до міста? Він міг би прожити довге щасливе життя. Ми з Моллі були б раді, якби вони оселилися у нас.

— Не думаю, що він погодиться,— відізвався Віль.— Він упертий, як мул, і гордий, як кінь. Гордості у нього ціла армада.

Чоловік Олів, Ернест, сказав:

— Усе одно, спитати не завадить. І ми були б раді забрати його — чи їх обох — до себе.

Тут вони всі знову замовкли, оскільки думка про те, що в них не буде цього ранчо, цієї сухої кам’янистої пустки на сумних пагорбах і в неродючій лощині, розбивала їм серце.

Віль Гамільтон завдяки інтуїції й діловому досвіду навчився добре читати не надто глибокі пориви у чоловіків і жінок. Він сказав:

— Якщо ми попросимо його закінчити тут свою справу, це буде рівноцінне проханню закінчити своє життя, і він того не зробить.

— Маєш рацію, Вілю,— підтримав брата Джордж.— Він сприйняв би це як поразку. Він би подивився на це як на боягузтво. Ні, він ніколи не продасть ранчо, а якщо й продасть, то не проживе після цього і тижня.