— Але є інший спосіб,— провадив Віль.— Можливо, він би вибрався у гості. Том може управляти ранчо. Час уже татові й мамі побачити трохи світу. Так багато всього відбувається! Це б його підбадьорило, а потім він міг би повернутися і знову узятися до роботи. А за деякий час, можливо, йому б це і не знадобилося. Він сам каже, що час робить таке, що динаміту і не снилося.

Дессі відкинула волосся з очей.

— Ви що, справді гадаєте, що тато такий дурний? — спитала вона.

А Віль відповів їй, знаючи це з досвіду:

— Іноді людина хоче бути дурною, якщо вона в такий спосіб може зробити те, що забороняє розум. Чому б нам не спробувати? Що ви всі думаєте?

У кухні всі закивали головами, крім Тома, який сидів непорушно й замислено.

— Томе, ти б хотів узяти на себе ранчо? — спитав Джордж.

— Це дрібниці,— відповів Том.— З управлінням ранчо немає ніяких проблем, тому що ранчо не управляється, та й ніколи не управлялося.

— То чому ж ти не погоджуєшся?

— Мені не хочеться ображати батька,— сказав Том.— Він здогадається.

— Але яка шкода в тому, що ми запропонуємо?

Том розтирав собі вуха, поки не вигнав з них усю кров і вони не побіліли.

— Я вам не забороняю. Але сам того робити не можу.

— Ми можемо написати йому листа — на кшталт запрошення, жартівливо,— запропонував Джордж.— А коли йому набридне один з нас, він зможе поїхати до когось іншого. Нас так багато, що можна роками гостювати.

На тому й порішили.

3

Том привіз із Кінг-Сіті листа від Олів, а оскільки він знав, щó в ньому, то зачекав, поки застане Семюеля самого, і тільки тоді передав йому листа. Семюель працював у кузні, й руки в нього були чорні. Він узяв конверт за самий краєчок, поклав його на ковадло, а тоді добре вимив руки у бочці з чорною водою, в яку занурював розпечене залізо. Розірвав конверт цвяшком з підкови і вийшов на сонячне світло читати. Том зняв колеса зі своєї коляски і змащував вісі жовтим мастилом. Він скоса спостерігав за батьком.

Семюель дочитав листа, склав його і засунув у конверт. Сів на ослін перед кузнею і незряче дивився поперед себе. Потім удруге дістав листа, перечитав його, знову склав і сховав у кишеню своєї синьої робочої сорочки. Тут Том побачив, що батько підвівся і повільно пішов до східного схилу, вдаряючи ногою по кремінцях на землі.

Вранці пройшов невеличкий дощ, і на вбогій траві пробилися пушинки. На півдорозі до вершини Семюель сів навпочіпки, узяв жменю жорсткої кам’янистої землі й розтер її пальцем: там були кремінь і піщаник, блискуча слюда і млявий корінець, а ще камінці з мармуровими прожилками. Він висипав їх і обтрусив долоні. Зірвав стеблинку трави, прикусив її зубами та звів очі на вершину й на небо. На схід мчала сіра знервована хмара, яка шукала собі дерев, щоб пролитися на них дощем.