Семюель підвівся і поволі пішов під гору. Зазирнув у сарайчик для інструментів, погладив колоди опори. Затримався біля Тома, крутнув одне з незакріплених коліс, а потім оглянув Тома так, ніби вперше побачив.

— Еге, та ти вже зовсім дорослий,— сказав він.

— Хіба ти того не знав?

— Мабуть, знав,— мабуть, знав,— відповів Семюель і поплентався далі. На обличчі у нього з’явився сардонічний вираз, який його родина дуже добре знала,— жарт над самим собою, що викликав у нього внутрішній сміх. Семюель проминув сумний садочок, обійшов дім — уже давно не новий дім. Навіть останні з прибудованих спалень були старі, занепалі, й замазка на рамах висохла і відставала від скла. На порозі він обернувся й озирнув усю чашу свого ранчо, а тоді лише увійшов у хату.

Лайза розкачувала корж на пиріг на дошці, посипаній борошном. Вона так вправно орудувала качалкою, що тісто здавалося живим. Воно розпластувалося, потім трохи збігалося від власної напруги. Лайза підняла цей білий пласт, поклала на пиріжкове деко й обрівняла ножем краї. Підготовані ягоди у мисці майже плавали у соку.

Семюель сів на кухонний стілець, схрестив ноги і подивився на Лайзу. Очі його усміхалися.

— Не знаєш, чим зайнятися у таку пору дня? — спитала вона.

— Та ні, мамо, знав би, якби схотів.

— Тоді не сиди тут і не дратуй мене. Газета в тій кімнаті, якщо вже в тебе настрій побайдикувати.

— Я її прочитав,— відповів Семюель.

— Усю?

— Те, що хотів.

— Семюелю, що з тобою? Ти щось задумав. Я з обличчя бачу. Швидко кажи, мені треба пироги пекти.

Він хитав ногою й усміхався їй.

— Така малесенька дружина,— сказав він.— Три таких на один зуб.

— Семюелю, припини. Я не проти твоїх жартів іноді увечері, але зараз тільки одинадцята година. Давай, розказуй.

— Лайзо,— почав Семюель,— чи відомо тобі значення слова «відпочинок»?

— Облиш свої жарти вранці.

— Відомо, Лайзо?

— Звісно, відомо. Нема чого з мене робити невігласа.