— Томе, як гадаєш, ти сам упораєшся з ранчо, якщо ми з мамою ненадовго поїдемо?

— Звісно,— відповів Том.— А куди ви збираєтеся?

— Оллі хоче, щоб ми пожили у неї в Салінасі.

— Що ж, це було б чудово,— сказав Том.— І мама погоджується?

— Погоджується, і завжди забуває про витрати.

— От і добре,— сказав Том.— А чи надовго ви їдете?

Очі Семюеля, красиві, як коштовне каміння, і сардонічні, не відривалися від обличчя Тома, поки той не промовив:

— Що таке, тату?

— Оця нотка в твоєму голосі, майже непомітна. Але я її почув. Томе, сину мій, якщо у тебе є секрети з твоїми братами і сестрами, я не проти. Думаю, що це добре.

— Не розумію, про що ти, тату,— сказав Том.

— Хвали Бога, що ти не схотів стати актором, Томе, бо актор з тебе вийшов би кепський. Ви, мабуть, усе придумали на День подяки, коли всі тут зібралися. І воно пішло, як по маслу. Бачу тут руку Віля. Можеш нічого не говорити, якщо не хочеш.

— Я цього не підтримав.

— Так, це на тебе схоже,— погодився батько.— Ти б радше розсипав усю правду на сонці, щоб я її побачив. Не кажи решті, що я здогадався.

Він вийшов, але тут-таки повернувся і поклав Томові руку на плече.

— Дякую, що ти хотів пошанувати мене правдою, сину мій. Це не дуже розумно, зате непорушно.

— Я радий, що ви їдете.

Семюель стояв у дверях кузні й дивився на свою землю.

— Кажуть, матір найбільше любить своє некрасиве дитя,— промовив він і різко хитнув головою.— Томе, чесність за чесність. Будь ласка, заховай це у своєму потаємному, секретному місці й не видавай мене своїм братам і сестрам: я знаю, чому я їду,— і, Томе, я знаю, куди я їду. І я втішений.

Розділ 24

1