Я часто ставив собі питання, чому одні люди не так сильно, як інші, страждають і мучаться від реальностей життя і смерті. Смерть Уни похитнула землю під ногами Семюеля, відчинила ворота його захищеної фортеці та впустила старість. А от Лайза, яка, безумовно, любила свою сім’ю так само глибоко, як і її чоловік, не зламалася і не похитнулася. Її життя текло рівномірно. Вона сумувала, але пережила тугу.

Мені здається, що Лайза сприймала світ, як вона сприймала Біблію, з усіма парадоксами і неузгодженостями. Вона не любила смерть, але знала, що та існує, і коли смерть прийшла, Лайза не здивувалася.

Семюель міг думати про смерть, гратися з цими думками, філософствувати, але не вірив у неї по-справжньому. Його світ не включав у себе смерть. І він, і всі, хто його оточує, безсмертні. Коли прийшла справжня смерть, то було як наруга, як заперечення безсмертя, яке він так глибоко відчував, і одна тріщина у його стіні зруйнувала всю конструкцію. Гадаю, він переконав себе, що може перемогти в суперечці зі смертю. Вона була його особистим супротивником, якого він здатен здолати.

Для Лайзи то була просто смерть — річ обіцяна й очікувана. Вона могла жити далі, й у своїй скорботі поставити в духовку горщик бобів, спекти шість пирогів, точно розрахувати, скільки їжі знадобиться, щоб добре нагодувати всіх гостей на поминках. У своїй скорботі вона не забувала припильнувати, щоб Семюель надягнув чисту білу сорочку, щоб його чорна краватка була відчищена від плям, а черевики наваксовані. Ймовірно, для успішного шлюбу потрібні протилежності, які скріплюють його кожен своїми сильними сторонами.

Якби Семюель змирився, він би, напевне, пішов далі за Лайзу, але цей процес примирення розірвав йому душу. Лайза уважно стежила за ним після рішення їхати до Салінаса. Вона доладно не розуміла, щó він задумав, але як хороша й обачлива мати знала, що він справді щось задумав. Вона була цілковитою реалісткою. За інших рівних умов, вона раділа, що поїде в гості до своїх дітей. Їй було цікаво побачити, як вони живуть, які в них діти. Вона не прив’язувалася до місця. Будь-яке місце — всього лише тимчасова зупинка на шляху до раю. Вона не любила роботу саму по собі, але робила її, тому що її треба робити. І вона втомилася. Дедалі частіше їй було важко боротися з болями і заціпенілістю, які так намагалися утримати її в ліжку зранку,— щоправда, їм це ніколи не вдавалося.

І вона дивилася на рай як на місце, де одяг ніколи не забруднюється, де не треба готувати їжу і мити посуд. Але було в раю і таке, що вона особисто не дуже схвалювала. Надто багато там співали, і їй було не до тями, як навіть Обрані могли б так довго терпіти оту небесну ледачість, яка їм обіцяна. Вона знайде, чим собі зайнятися в раю. Мусить щось там бути, щоб згаяти час: заштопати якісь хмарини, розтерти маззю чиїсь стерті крила. Може, час до часу знадобиться перелицювати коміри на мантіях, а якщо вже на те пішло, вона не могла повірити, що навіть у раю не знайдеться у якомусь кутку павутиння, яке треба змахнути шваброю, обгорнутою ганчіркою.