— Ви не можете такого зробити!

— Чому ж ні?

— Я цього не хочу.

— Я доскіпливий старигань, Адаме. І мене засмучує те, що я втрачаю свою доскіпливість. Мабуть, тому я і знаю, що прийшов час провідати наших дітей. Мені доволі довго доведеться удавати цікавість.

— Краще б уже ви гарували на своїй запорошеній кучугурі.

Семюель усміхнувся до нього.

— Як приємно таке почути! І дякую вам. Непогано, коли тебе люблять, хоча й запізно.

Раптом Адам так різко став навпроти нього, що Семюелю довелося зупинитися.

— Я знаю, щó ви для мене зробили,— почав він.— Я не зможу вам повністю віддячити. Але я можу попросити вас ще про одну послугу. Якби я попросив, чи зробили б ви ще одну добру справу і цим, можливо, урятували б мені життя?

— Зробив би, якби міг.

Адам показав рукою на захід.

— Усі ті землі — чи не допомогли б ви мені виростити сад, про який ми говорили, з вітряками, з колодязями, з люпиновими рівнинами? Уявіть лише, як тут буде: акри запашного горошку, золоті квадратики календули. А може, і десять акрів троянд для садів Заходу. Уявіть лише, який аромат розноситимуть західні вітри!

— Ви мене доведете до сліз,— сказав Семюель.— А це не личить старому чоловіку.— І справді, очі у нього зволожилися.— Дякую вам, Адаме. Принада вашої пропозиції — як гарний порив західного вітру.

— Отже, ви це зробите?

— Ні, не зроблю. Але я уявлятиму ваші сади, коли слухатиму в Салінасі Вільяма Дженінгса Браяна. Можливо, навіть повірю, що це сталося.

— Але я хочу це зробити.

— Поговоріть з моїм сином Томом. Він вам допоможе. Він засадив би увесь світ трояндами, бідолаха, якби міг.

— Ви розумієте, що робите, Семюелю?

— Так, розумію, що роблю, дуже добре розумію, а це вже півділа.

— Який же ви впертий!