— В чому саме, Лі?

— Самі побачите, коли вони прийдуть зі школи. Вони як дві сторони медалі. Кел кмітливий, стриманий і спостережливий, а його брат — ну, це хлопчик, який вам сподобається ще до того, як ви з ним заговорите, а потім сподобається ще більше.

— І вам не подобається Кел?

— Я бачу, що захищаю його — для себе. Він бореться за своє життя, його братові боротися не треба.

— У моєму виводку є те саме,— сказав Семюель.— Я цього не розумію. Можна було б очікувати, що з однаковим вихованням і з тією самою кров’ю вони мусять бути подібні, але ні — всі зовсім різні.

Пізніше Семюель і Адам пройшлися по затіненій дубовій алеї до в’їзду в лощину і подивилися звідти на долину Салінас-Веллі.

— Ви залишитеся на обід? — спитав Адам

— Не хочу брати відповідальність за убивство ще кількох курей.

— Лі приготував тушковану яловичину.

— Ну, в такому разі...

У Адама через старе поранення одне плече і зараз було нижче за друге. Обличчя у нього було тверде і непроникне, а очі бачили тільки головне і не вдивлялися в деталі. Двоє чоловіків зупинилися на дорозі й подивилися на долину, зеленкувату від ранніх дощів.

Семюель промовив м’яко:

— Невже вам не соромно, що ви занедбали такі чудові землі?

— Я не маю причин їх засаджувати,— відповів Адам.— Ми вже це обговорювали. Ви гадали, що я змінюся. Я не змінився.

— Ви пишаєтеся своєю образою? — спитав Семюель.— Вам здається, що вона вас робить великим і трагічним?

— Не знаю.

— Так подумайте про це. Можливо, ви граєте роль на великій сцені, а публіка — тільки ви самі.

В голосі Адама пролунала нотка гніву.

— Навіщо ви приїхали повчати мене? Я радий, що ви приїхали, але чого ви лізете мені в душу?

— Хочу побачити, чи зможу пробудити у вас трохи злості. Я — людина допитлива. Тут переді мною занедбані землі, а поруч зі мною занедбаний чоловік. На мій погляд, це марнотратство. А я вельми не люблю марнотратства, бо ніколи не міг його собі дозволити. Невже приємно відчувати, що твоє життя заростає бур’янами?