Вона раділа з поїздки до Салінаса і боялася її. Сама ця ідея так їй сподобалася, що у Лайзи виникло відчуття, чи немає в цьому чогось гріховного. А тут ще ця Чатоква? Щоправда, можна і не ходити, та, скоріш за все, вона й не піде. Семюель як розійдеться — треба за ним дивитися у чотири ока. В неї так назавжди і залишилося враження, що він молодий і безпорадний. Добре, що вона не знала, що сталося з його свідомістю, а через свідомість — що сталося з його тілом.

Для Семюеля місця важили багато. Ранчо було йому рідне, і, покидаючи його, він немов устромляв ніж у кохане створіння. Але, прийнявши рішення, Семюель мав намір зробити все як належить. Він зробив офіційні візити всім своїм сусідам, старожилам, які пам’ятали, як було колись і як воно є нині. І коли він від’їжджав від своїх старих друзів, вони розуміли, що більше ніколи його не побачать, хоча він сам цього і не говорив. У нього з’явилася звичка вдивлятися в гори, в дерева, навіть в обличчя, немов він хотів забрати їх із собою у вічність.

Візит до Адама Траска він приберіг наостанок. Він не заїжджав до маєтку багато місяців. Адам уже не був молодим. Хлопцям виповнилося дванадцять років, а Лі — що ж, Лі змінився не сильно. Лі пройшов до каретного сараю разом із Семюелем.

— Я давно хотів з вами поговорити,— сказав Лі.— Але завжди купа справ. І я намагаюся їздити до Сан-Франциско принаймні раз на місяць.

— Так воно завжди буває,— відповів Семюель.— Коли знаєш, що друг десь тут близько, його не провідуєш. Потім він від’їжджає, і ти себе картаєш за те, що не зустрічався з ним.

— Чув про вашу доньку. Мені дуже шкода.

— Я отримав вашого листа, Лі. Ви сказали дуже гарні слова.

— Китайські слова. З роками я, здається, дедалі більше стаю китайцем.

— Щось змінилося у вас, Лі. Що саме?

— Моя коса, містере Гамільтон. Я відрізав косу.

— Справді.

— Невже ви не чули? Імператриця-удова померла. Китай вільний. Маньчжури вже не володарі, й ми не мусимо носити коси. Це було офіційно проголошено новим урядом. Уже ніде не залишилося жодної коси.

— А це має значення, Лі?

— Не надто велике. Так легше. Але мені заважає відчуття послаблення на потилиці. Важко звикнути до цієї зручності.

— Як Адам?

— Нормально. А от він не дуже перемінився. Дивно, що колись він був зовсім не таким.

— Так, я теж про це думав. То був короткий період цвітіння. Хлопці, мабуть, виросли.

— Виросли. Я радий, що залишився тут. Багато чого навчився, спостерігаючи, як хлопці ростуть, і трохи допомагаючи.

— Ви не навчили їх китайської?

— Ні. Містер Траск не схотів. Гадаю, він мав рацію. Це створило б непотрібні ускладнення. Але я їм друг — так, я їм друг. Вони захоплюються своїм батьком, але люблять, думаю, мене. І вони такі різні. Ви й уявити не можете, наскільки вони різні.