— Звідки я дізнався? — провадив Семюель тихо.— Одна істота отак само приходила до мене — ніч у ніч, місяць у місяць, рік у рік і аж дотепер. Гадаю, мені треба було замкнути на сім замків свою душу, запечатати сімома печатями своє серце від неї, але я не зміг. Усі ці роки я обманював Лайзу. Я давав їй неправду, підробку, а найкраще зберігав для тих солодких нічних годин. І як би мені хотілося, щоб і до неї приходив отакий потаємний гість. Але мені про це ніколи не дізнатися. Гадаю, вона замкнула своє серце на важезний засув, а ключ викинула в пекло.

Адам так стиснув руки, що кров відринула від побілілих суглобів.

— Ви примушуєте мене сумніватися в собі,— шалено вигукнув він.— Так було завжди. Що ж мені робити, Семюелю? Скажіть! Я навіть не уявляв, що ви все так ясно бачите. Що я мушу робити?

— Мені добре відомі всі «мусити», хоча сам я, Адаме, їх ніколи не роблю. Але я завжди знаю, хто що мусить. Ви мусите знайти собі нову Кейті. Ви мусите домогтися, щоб ця нова Кейті вбила омріяну Кейті,— нехай вони поборються. А ви, спостерігаючи збоку, віддайте себе переможниці. Це друге за значенням «мусите». А перше — шукати і знайти якусь нову, свіжу принаду, яка зведе нанівець стару.

— Я боюся пробувати,— сказав Адам.

— Ви вже це говорили. А тепер я хочу розбудити у вас трохи егоїзму. Я їду звідси, Адаме. Я приїхав попрощатися.

— Тобто як?

— Моя донька Оллі запросила нас із Лайзою у гості до себе у Салінас десь на місяць-два, і ми їдемо — післязавтра.

— Але ж ви повернетеся.

— Коли ми погостюємо у Оллі,— провадив Семюель,— прийде лист від Джорджа. Він сильно образиться, якщо ми не відвідаємо його у Пасо-Роблесі. А тоді Моллі запросить нас до Сан-Франциско, а далі Віль, а може, навіть Джо до себе у східні штати,— якщо, звісно, ми проживемо аж стільки.

— Що ж, хіба вам це не до вподоби? Ви на це заслужили. Ви дуже багато гарували на своїй запорошеній кучугурі.

— Я люблю свою запорошену кучугуру,— відповів Семюель.— Люблю, як сука любить своє кволе цуценя. Люблю кожний кремінець, люблю оголену породу, об яку ламається плуг, люблю вбогу, неродючу землю і її безводне серце. Десь там у моїй запорошеній кучугурі ховається багатство.

— Ви заслуговуєте на відпочинок.

— Ну от, ви знову це сказали. Ось що я мусив прийняти, і я це прийняв. Коли ви говорите, що я заслуговую на відпочинок, ви говорите, що моє життя добігло кінця.

— Ви в це вірите?

— Це те, що я прийняв.

— Не можна цього робити! — схвильовано вигукнув Адам.— Якщо ви це приймете, ви вже не житимете!

— Знаю,— відповів Семюель.