— Може, якщо ви стали вільним, то звільните і мене?

— Що ти маєш на увазі, Лі?

— Ви мене могли б відпустити?

— Звісно, ти можеш іти. Але хіба ти тут не щасливий?

— Навряд чи я розумію, щó ви називаєте щастям. Ми мріємо про вдоволеність, хоча це, мабуть, недобре.

— Назви це так,— погодився Адам.— А хіба ти тут не вдоволений?

— Не думаю, що людина буває вдоволена, коли залишається незробленим те, що вона хоче зробити.

— І що ж хочеш зробити ти?

— З одним я вже запізнився. Я хотів мати дружину і своїх власних синів. Може, я хотів передати ті нісенітниці, які називають батьківською мудрістю, нав’язати їх своїм безпомічним дітям.

— Ти ще не застарий.

— Так, думаю, фізично я ще можу стати батьком. Але я не про це думаю. Я надто міцно одружений з настільною лампою. Бачите, містере Траск, у мене колись була дружина. Я вигадав її, так само як і ви, тільки моя існувала лише в моїй уяві. З нею в моїй кімнаті було затишно. Я говорив, вона слухала, потім говорила вона, розповідала про все, чим займалася вдень. Вона була дуже гарненька, іноді кокетливо жартувала. А от тепер я не впевнений, що слухав би її. І не хотів би її засмучувати, не хотів би, щоб їй було самотньо. От мій перший план і провалився.

— А другий?

— Про другий я говорив з містером Гамільтоном. Я хочу відкрити книгарню у Китайському кварталі Сан-Франциско. Я б жив у задніх кімнатах, дні мої були б заповнені дискусіями і суперечками. Я хотів би мати в запасі вирізьблені з дерева каламарі у формі дракона з династії Сун30. Вони побиті шашелем, а чорнило виготовлене з ялицевої кіптяви і клею, який добувають тільки зі шкіри дикого віслюка. Коли пишеш цим чорнилом, воно видається чорним, але очі здатні бачити всі кольори світу. Може, час до часу приходив би художник, і ми б обговорювали способи виготовлення і торгувалися би про ціну.

— Ти це все вигадуєш? — спитав Адам.

— Ні. Якщо ви здоровий і вільний, я хотів би нарешті відкрити свою маленьку книгарню. Я б хотів померти там.

Адам мовчки розмішував цукор у своєму ледь теплому чаї.

— Дивно,— промовив він згодом.— Я відчув бажання, щоб ти був моїм рабом і я міг тобі відмовити. Зрозуміло, можеш їхати, якщо хочеш. Я навіть грошей тобі позичу на цю книгарню.

— Та ні, гроші у мене є. Вже доволі давно.

— Ніколи не уявляв, що ти можеш поїхати. Вважав, що ти — невід’ємна частина всього тут,— Адам випростав плечі.— А ти не міг би трохи зачекати?

— Навіщо?