— Я так і думав,— відповів Лі.— Власне, я не розумію, як жива людина могла чекати так довго.

— А може, я не жива людина.

— Про це я також думав. І як вона там?

Адам сказав роздумливо:

— Не можу зрозуміти. Важко повірити, що на світі існує таке створіння.

— Проблема з вами, людьми Заходу, в тому, що ви не маєте демонів, якими можна все пояснити. І після того ви напилися?

— Ні, до того і під час. Гадаю, мені потрібна була сміливість.

— Зараз у вас добрий вигляд.

— Я й почуваюся добре,— відповів Адам.— Саме про це я і хотів поговорити.— І сумно додав: — Якби це сталося рік тому, я побіг би до Сема Гамільтона на розмову.

— Схоже, в кожному з нас є частина його душі,— сказав Лі.— Мабуть, це і є безсмертя.

— У мене таке враження, ніби я прокинувся,— вів далі Адам.— У якийсь дивний спосіб у мене прояснилося в очах. Звалився якийсь тягар.

— Ви навіть промовляєте слова, які нагадують містера Гамільтона,— зауважив Лі.— Я вибудую теорію для своїх безсмертних родичів.

Адам допив чорну рідину зі своєї чашечки й облизав губи.

— Я вільний,— промовив він.— Я мушу це комусь сказати. Я можу жити зі своїми хлопчиками. Я міг би навіть зустрічатися з жінкою. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так, розумію. І я це бачу у вас в очах і у вашій поставі. Про таке неможливо збрехати. Гадаю, ви полюбите своїх синів.

— Принаймні дам собі шанс. Ти не наллєш мені ще трохи цього, а також чаю?

Лі налив чай і взяв чашку.

— Не уявляю, як ти собі рота не обвариш, коли п’єш такий гарячий чай.

Лі ледь помітно всміхнувся. Адам, подивившись на нього, усвідомив, що Лі вже не молодий. Шкіра у нього на щоках натяглася і блищала, як скляна. Повіки були червоні від подразнення.

Лі роздивлявся тоненьку, як мушля, чашечку в своїй руці й усміхався якимсь спогадам.