Лі вийшов з дому зустріти Адама і стояв біля голови коня, поки Адам вилізав з двоколки.

— Як хлопці? — спитав Адам.

— Добре. Я примусив їх зробити собі луки й стріли, і вони пішли полювати на кроликів біля річки. Але я не розігрів обід.

— Тут усе нормально?

Лі гостро поглянув на нього, хотів щось вигукнути, але передумав.

— А як похорон?

— Дуже багато людей,— відповів Адам.— Я досі не можу усвідомити, що його немає.

— Мій народ ховає мерців з барабанами, розсипає папірці, щоб збентежити демонів, і кладе на могилу смажених поросят замість квітів. Ми — люди практичні й завжди трохи голодні. Але наші демони не надто розумні. Ми здатні їх обдурити. А це вже прогрес.

— Гадаю, Семюелю сподобався б такий похорон,— сказав Адам.— Його б це зацікавило...— Він помітив, що Лі пильно на нього дивиться.— Відведи коня, Лі, а потім приготуй нам чаю. Мені треба з тобою поговорити.

Адам увійшов до будинку і зняв чорний одяг. Він чув на собі солодкий запах рому, який зараз видавався йому нудотним. Він роздягся повністю і вимився жовтим милом, поки цей запах не вивітрився з усіх пор. Одягнув чисту синю сорочку і комбінезон, випраний так, що став м’яким, ясно-блакитним і трохи протертим на колінах. Адам неквапно голився і розчісував волосся, поки Лі гримів посудом на кухні біля плити. Потім пішов до вітальні. Лі поставив чашку і цукерницю на столі біля Адамового крісла. Адам подивився на квітчасті фіранки, які вицвіли від частого прання. Він побачив потерті килими на підлозі й коричневу смугу лінолеуму в передпокої. Все це він ніби бачив уперше.

Коли Лі повернувся з чайником, Адам звернувся до нього.

— Принеси і собі чашку, Лі. А якщо у тебе ще залишився отой твій напій, я б трошечки випив. Учора ввечері я напився п’яним.

— Ви напилися? — здивувався Лі.— Просто не можу повірити.

— А це правда. І я хочу про це поговорити з тобою. Я помітив, як ти на мене дивився.

— Он як? — І Лі пішов на кухню принести свою чашку, склянки і керамічну пляшечку з нг-ка-пі. Повернувшись, він сказав: — Уже багато років, як я пив його тільки з вами і містером Гамільтоном.

— Це той самий, що ми його пили, коли давали імена близнюкам?

— Той самий,— Лі розлив по чашках дуже гарячий зелений чай. Він скривився, коли Адам насипав собі дві ложки цукру.

Адам розмішував чай, спостерігаючи, як кришталики цукру крутяться і розчиняються у рідині.

— Я ходив побачитися з нею.