З верболозу, припадаючи до землі, вислизнуло двоє хлопців. У руках вони мали великі луки, й у кожного з сагайдака на лівому плечі стирчало оперення стріл. Одягнені вони були в комбінезони і вилинялі сині сорочки, проте у кожного до скроні було прив’язано стрічкою красиве перо індика.

Хлопці рухалися обережно, нахилялися низько, старанно ступаючи на зразок індіанців. Кролик уже не бився у смертельній судомі, коли вони наблизилися до своєї жертви.

— Просто в серце,— промовив Кел таким тоном, ніби інакше й бути не могло. Арон подивився, але не сказав нічого.— Я всім розкажу, що це зробив ти. Я за славою не женуся. Усім скажу, що постріл був влучний.

— Так воно і є,— відповів Арон.

— Авжеж. Я скажу Лі й татові, що це твоя заслуга.

— До чого тут заслуга, нащо вона мені? Послухай-но. Якщо ми поцілимо ще одного, то скажемо, що кожен з нас влучив у кролика, а якщо не поцілимо, чому б не сказати, що ми вистрелили разом, і не відомо, хто поцілив?

— Тобі не потрібна слава? — тишком перепитав Кел.

— Ну, не вся слава. Ми могли б її розділити.

— Врешті-решт стріла була моя,— сказав Кел.

— Ні, не твоя.

— Поглянь на оперення. Бачиш оцю мітку? Це моя.

— А як вона потрапила у мій сагайдак? Ніякої мітки я щось не пригадую.

— Ти, може, і не пригадуєш. Але я все одно віддаю всю заслугу тобі.

— Ні, Келе,— з вдячністю промовив Арон.— Мені цього не треба. Скажемо, що стріляли водночас.

— Добре, якщо ти так хочеш. А раптом Лі побачить, що то моя стріла?

— Тоді скажемо, що вона була у мене в сагайдаку.

— Гадаєш, він повірить? Подумає, що ти брешеш.

— Якщо він подумає, що стріляв ти,— безпорадно сказав Арон,— то хай собі так і думає.

— Просто я хотів, щоб ти знав,— заявив Кел.— На той раз, якщо він так подумає.

Він витяг стрілу з тільця кролика, й оперення вкрилося темно-червоною кров’ю серця. Кел засунув стрілу до себе в сагайдак.