— Хочу, щоб ти мені допоміг познайомитися з моїми хлопцями. Хочу дати лад цьому місцю, може, продати його або здати в оренду. Я хочу знати, скільки у мене залишилося грошей і що я можу з ними зробити.

— Ви не заженете мене у пастку? — спитав Лі.— Моє бажання вже не таке сильне, як колись. Боюся, мене легко буде відмовити, або, що ще гірше, утримати тут, сказавши, що я вам потрібен. Будь ласка, зробіть так, щоб я не був вам потрібен. Це найсильніша принада для самотнього чоловіка.

— Для самотнього чоловіка,— повторив Адам.— Напевне, я надто заглибився в себе і не подумав про це.

— Містер Гамільтон це розумів,— сказав Лі. Він підвів голову, і його важкі повіки залишили вузькі шпаринки, з яких визирали зіниці.— Ми, китайці, люді стримані. Ми не виставляємо напоказ своїх емоцій. Я любив містера Гамільтона. Я хотів би з’їздити до Салінаса завтра, якщо дозволите.

— Роби, що хочеш,— відповів Адам.— Бог відає, ти достатньо для мене зробив.

— Я хочу розкидати там папірці від демонів,— пояснив Лі.— Хочу покласти маленьке смажене порося на могилу мого батька.

Адам рвучко підвівся, перекинув чашку і вийшов, а Лі залишився сидіти.

Розділ 27

1

Того року дощі були такі лагідні, що річка Салінас не розлилася. Тоненький потічок то вливався, то завмирав на її широкому руслі з сірого піску, і вода не стала каламутною, а залишалася прозорою і чистою. Верби, що росли на берегах, ще не вкрилися густим листям, а дика ожина випускала колючі молоді паростки.

Було дуже тепло як на березень, і вітри безупинно віяли з півдня, підгортаючи листячко, яке відкривало свій сріблястий зворотній бік.

На ідеальному тлі ожинової лози і переплетіння принесених вітром галузок тихенько сидів маленький сірий кролик, грівся на сонці, підсушував собі грудку, яку замочив у росі під час раннього свого сніданку. Кролик морщив ніс, посмикував вушками, дослухаючись до всіляких звуків, які могли таїти небезпеку для лісового кролика. Раніше він відчував лапками якусь ритмічну вібрацію ґрунту, тому й морщив носик і смикав вушками, але вона припинилася. Потім був якийсь рух у верболозі за двадцять п’ять ярдів звідси, з підвітряної сторони, тож кролик не почув ніякого страшного запаху.

Останні дві хвилини звуки були цікаві, проте безпечні,— клацання, а потім свист, як від крил дикої горлиці. Кролик спроквола витягнув задню лапку на теплому сонечку. Почулося клацання, свист і глухий удар по пухнастій шкірці. Кролик сидів зовсім нерухомо, але очі в нього розширилися. Бамбукова стріла пробила йому грудку, і її металевий наконечник глибоко встромився в землю позаду. Кролик важко звалився на бік, його ніжки засмикалися у повітрі — і він затих.