— Можеш нести його,— дозволив він великодушно.

— Нам час повертатися,— сказав Арон.— Мабуть, тато вже повернувся.

— Ми могли б зварити цього кроля, повечеряти ним і не спати всю ніч.

— Вночі ще дуже холодно, Келе. Забув, як ти трусився вранці?

— Для мене це зовсім не холодно,— заперечив Кел.— Мені не буває холодно.

— А сьогодні вранці було.

— Ні, не було. Я тебе просто розігрував, трусився і тремтів, як грудне немовля. Ти що, хочеш сказати, що я брехун?

— Ні,— відповів Арон.— Я не хочу битися.

— Боїшся?

— Ні. Просто не хочу.

— А якби я сказав, що ти злякався, ти б схотів назвати мене брехуном?

— Ні.

— Значить, ти боїшся?

— Значить, боюся.

Арон неспішно пішов геть, залишивши кролика на землі. Він мав широко поставлені очі та красивий, м’який рот. Відстань між очима надавала йому виразу ангельської невинності. Волосся в нього було гарне, золотаве. Здавалося, що сонце освітлює йому маківку.

Він був спантеличений — але він нерідко бував спантеличений. Він знав, що брат його до чогось хилить, але не знав до чого. Кел був для нього незбагненним. Арон не розумів міркувань свого брата і завжди дивувався, у що вони виливалися.

Кел був більше схожий на Адама. Волосся в нього було темно-брунатне. Він був більший за брата, міцніший, ширший у плечах, і мав тверду квадратну щелепу, як і Адам. Очі в Кела були карі, спостережливі, іноді вони спалахували, як чорні. Але долоні він мав маленькі, як на свою статуру. Пальці були короткі й тонкі, нігті витончені. Кел беріг свої руки. Майже ніщо не могло довести його до сліз, а от поріз на пальці міг. Він рідко ризикував руками, ніколи не торкався комах, не чіпав змій. А під час бійки завжди брав камінь або дрючок.

Кел дивився, як брат іде від нього, і на губах його заграла впевнена усмішка.

— Ароне! — гукнув він.— Зачекай на мене!

Коли він наздогнав брата, то простягнув йому кролика.