— Можеш його нести,— і він лагідно обняв брата за плечі.— Не злися на мене.

— Ти завжди хочеш битися,— сказав Арон.

— Та ні. Я просто жартував.

— Справді?

— Авжеж. Дивися — можеш нести кролика. І якщо хочеш, ходімо додому.

Арон нарешті всміхнувся. Йому завжди ставало легше на душі, коли брат знімав напругу. Хлопці дерлися крутогором з берега річки на рівнину. Права холоша Арона була сильно заплямована кроликовою кров’ю.

— От і здивуються вони, що ми вполювали кролика. Якщо тато вже вдома, подаруймо йому. Він не відмовиться від кролятини на вечерю.

— Гаразд,— радо погодився Арон.— Слухай, що я скажу. Ми удвох йому зробимо подарунок і не скажемо, хто саме вцілив.

— Добре, як собі хочеш,— відповів Кел.

Вони йшли мовчки, а потім Кел заговорив.

— Оце все — наша земля, її тут до біса, аж за річкою.

— Вона належить татові.

— Так, але коли він помре, то стане нашою.

Ця думка була для Арона чимось новим.

— Що значить — коли він помре?

— Усі вмирають,— відповів Кел.— Як-от містер Гамільтон. Він помер.

— Так, правда. Так, він помер.

Але Арон не міг поєднати ці два факти — мертвий містер Гамільтон і живий тато.

— Його поклали у труну, потім вирили яму і закопали в неї труну,— пояснив Кел.

— Знаю.