— Вона на небесах,— повторив Арон.— Навіщо татові говорити неправду? — він поглянув на брата, мовчки благаючи його погодитися. Кел не відповідав.— Хіба ти не думаєш, що вона на небесах, з янголами? — наполягав Арон. Кел і далі мовчав.— А що то були за чоловіки?

— Просто чоловіки. На пошті в Кінг-Сіті. Вони думали, я не чую. Але в мене чудовий слух. Лі каже, я чую, як трава росте.

— Навіщо їй було втікати? — спитав Арон.

— Звідки я знаю? Може, ми їй не подобалися.

Арон обдумав цю єресь.

— Ні,— заявив він.— Ті чоловіки — брехуни. Тато каже, вона в небесах. І ти ж знаєш, як він не любить про неї говорити.

— Може, через це вона й утекла.

— Ні. Я питав у Лі. Знаєш, що сказав Лі? Лі сказав — ваша мати любила вас і любить досі. І Лі показав мені одну зірку. Він сказав, що, можливо, то і є наша мати і житиме вона стільки, скільки світитиме ота зірка. Ти ж не думаєш, що Лі брехун? — в очах Арона закипали сльози, але він бачив очі брата, жорсткі й розсудливі. В очах Кела сліз не було.

Кел відчував приємне піднесення. Він знайшов ще один засіб, ще одну секретну зброю для досягнення своїх цілей. Він роздивлявся Арона, бачив, як тремтять його губи, але вчасно помітив, що у того роздуваються ніздрі. Арон міг плакати, проте іноді, доведений до сліз, Арон міг добряче битися. А коли Арон плакав і бився водночас, він ставав небезпечним. Ніщо не могло його зачепити, і ніщо не могло його зупинити. Одного разу Лі схопив його і довго тримав на колінах, притиснувши до боків кулаки, які ще молотили повітря, аж доки Арон не вгомонився. І тоді його ніздрі також роздувалися.

Кел приховав свою секретну зброю. Він міг скористатися нею будь-коли, він знав, що це — найразючіша зброя, яку він знайшов. Він на дозвіллі добре вивчить її і вирішить, коли, як і скільки нею користуватися.

Але це рішення прийшло майже запізно. Арон підскочив до нього і хряснув млявим тілом кролика брата по обличчю. Кел відскочив і крикнув:

— Я просто пожартував. Чесно, Ароне, то був просто жарт.

Адам зупинився. На обличчі в нього читалися біль і бентега.

— Це поганий жарт,— промовив він, засопівши, і витер ніс рукавом.

Кел підійшов до нього, обняв і поцілував у щоку.

— Я більше ніколи так не буду,— перепросив він.

Хлопці попленталися далі. День потроху втрачав свою яскравість. Кел озирнувся через плече на грозову хмару, яка чорно пливла над горами під дратівливим березневим вітром.

— Буде гроза,— сказав він.— Кепсько.

— Ти справді чув тих чоловіків? — спитав Арон.

— Можливо, це мені тільки здалося,— поспішно відповів Кел.— Господи, тільки подивися на оту хмару!