Арон озирнувся подивитися на чорне чудовисько. Хмара надувалася великими темними сувоями, з-під яких уже звисала довга запона дощу, і хлопці побачили, як хмара загуркотіла і спалахнула вогнем. Вітер розніс гуркіт, і він глухо забарабанив по тучних мокрих пагорбах за долиною і помчав до рівнини. Хлопці рвонули додому, а хмара бухкала їм у спини, і блискавка з тріском розривала повітря на тремтячі уламки. Хмара наздогнала їх, і з розколотого неба на землю плюхнулися перші дебелі краплі. Чувся солодкий запах озону. Хлопці бігли і вдихали аромат грому.

Вони перетнули путівець, помчали по слідах від коліс, що вели до їхнього дому, але тут їх накрила злива. Дощ падав смугами і колонами. Хлопці миттєво промокли до кісток, волосся прилипло до лоба і залізало в очі, й індикові пір’їни на скронях зігнулися під напором води.

Хлопці були такі мокрі, що могли вже не бігти. Не було сенсу шукати укриття. Вони перезирнулися і засміялися від радості. Арон викрутив кролика, підкинув у повітря, упіймав і кинув Келу. Кел, почуваючись дурнуватим, поклав його собі на шию, притиснувши підборіддям ніжки й голову. Хлопці аж зігнулися вдвоє від істеричного реготу. Дощ ревів у дубах їхньої лощини, а вітер зазіхав на їхню високу гідність.

2

Щойно близнюки показалися біля будівель ранчо, як побачили Лі у жовтому пончо з церати, який вів до їхнього каретного сараю чужу коняку, запряжену в тендітний візок на гумових шинах.

— Хтось приїхав,— сказав Кел.— Бачиш запряжку?

І вони знову побігли, бо у появі гостей була певна привабливість. Біля сходів вони призупинилися, обережно обійшли дім, бо гості могли означати і певну небезпеку. Вони увійшли через задні двері та стояли на кухні, а вода з них так і лилася. З вітальні до них долинали голоси — батька і якогось чоловіка. А потім почувся ще один голос, і в них усе стиснулося всередині, а по хребту пробігли дрижаки. То був голос жінки. Ці хлопчики не мали досвіду спілкування з жінками. Вони навшпиньках пробралися до своєї кімнати і стояли там, дивлячись один на одного.

— Як гадаєш, це хто? — спитав Кел.

Якась емоція яскравим спалахом вибухнула в Ароні. Він хотів крикнути: «Може, це наша мама! Може, вона повернулася». Але тут він згадав, що вона на небесах, а звідти люди не повертаються назад. І він сказав:

— Не знаю. Я хочу переодягтися в сухе.

Хлопчики вдягли сухий чистий одяг, який нічим не відрізнявся від того промоклого, що вони зняли. Вони відчепили пір’я індика і пальцями зачесали волосся назад. Весь цей час вони чули голоси, переважно низькі, потім високий жіночий, а потім вони заціпеніли, почувши голос дитини — дівчинки, і це їх настільки збентежило, що вони навіть не заговорили про те, що чули його.