Мовчки вони прослизнули до вестибюлю і підкралися до дверей вітальні. Кел тихо-тихо повернув ручку, щоб їх не виказав найменший скрип.

Була прочинена лише вузенька шпаринка, коли через задні двері увійшов Лі, знімаючи на ходу своє жовте пончо, і застукав їх там.

— Що, манюні хльопчики підглядати? — спитав він ламаною мовою, а коли Кел причинив двері, і клямка клацнула, Лі швидко повідомив: — Ваш батько повернувся. Краще вам туди зайти.

— А хто там з ним? — хрипко прошепотів Арон.

— Якісь люди потрапили під зливу, заїхали до нас перечекати.

Лі накрив долонею руку Кела на дверній ручці, повернув її і прочинив двері.

— Хлопчики повернулися додому,— оголосив він і пішов, залишивши їх у дверях.

— Заходьте, хлопці! — покликав Адам.— Заходьте!

Двійко хлопців, похнюпивши голови, кидали швидкі погляди на чужих і переминалися з ноги на ногу. У вітальні сиділи чоловік у міському одязі й жінка у неймовірному вбранні. На стільці біля неї лежали накидка і капелюшок з вуаллю, і хлопчикам здалося, що вона вся затягнута в чорний шовк і мереживо. Чорне мереживо навіть здіймалося вздовж корсета й охоплювало її шию. Навіть цього вистачило б для одного дня, але то було не все. Поруч з жінкою сиділа дівчинка, трошки молодша за близнюків, але ненабагато. На голові у неї був літній картатий синій капелюшок, прикрашений спереду мереживом. Згори на квітчасту сукню був пов’язаний фартушок з кишенями. Поділ сукні був відгорнутий і відкривав нижню спідницю, сплетену з червоної пряжі з ажурною облямівкою. Обличчя з-під капелюшка хлопцям видно не було, але руки дівчинка склала на колінах, і видно було маленький перстеник з печаткою на середньому пальці.

В обох хлопців перехопило подих, і від цього перед очима в них закрутилися червоні кола.

— Ось мої сини,— сказав батько.— Вони близнюки. Це Арон, а це Калеб. Хлопці, подайте руки нашим гостям.

Арон і Кел зробили кілька кроків уперед, нахиливши голови, простягнувши руки, і цей жест нагадував капітуляцію і розпач. Їхні мляві кінцівки спершу потиснув джентльмен, потім леді у мереживі. Арон був перший, і він відвернувся від дівчинки, але леді промовила:

— Хіба ти не хочеш привітатися з моєю донькою?

Арон здригнувся, тицьнув руку кудись у бік дівчинки з прикритим обличчям. Нічого не сталося. Ніхто не вхопив, не викрутив, не стиснув і не смикнув його неживі сосиски. Вони просто повисли перед нею в повітрі. Арон зиркнув крізь вії, щоб побачити, що відбувається.

Дівчинка теж схилила голову, але їй ще допомагав капелюшок. Її маленька права ручка з перстеником-печаткою також була простягнута, але не рухалася в бік Арона.