— Ні, боюся, я недостатньо про це думав.

— Мій чоловік,— вставила місіс Бейкон,— дуже вірить в освіту.

— Яку саме освіту? — поцікавився Адам.

Містер Бекон вів далі.

— Усе приходить до тих людей, які мають знання. Так, я вірю у світоч науки,— він нахилився уперед, і його голос зазвучав конфіденційно.— Оскільки ви не збираєтеся обробляти свою землю, чому б вам не здати її в оренду і не оселитися в місті — там, де є чудові школи?

Адам ледь втримався, щоб не сказати: «А чому б вам не пхати носа в чужі справи?» — але натомість спитав:

— На ваш погляд, це гарна ідея?

— Гадаю, я міг би знайти для вас надійного орендаря,— сказав містер Бейкон.— Не бачу причини, чому б вам не отримувати прибуток зі своєї землі, якщо ви самі не користуєтеся нею.

Лі приніс чай з чималою помпезністю. Він почув достатньо, щоб за тоном голосів зрозуміти, що Адаму гості вже неабияк набридають. Лі був цілком впевнений, що чай вони не люблять, а якщо і люблять, то не такий, як запарює він. Та коли вони пили і нахвалювали, Лі здогадався, що Бейкони щось хочуть для себе урвати. Він намагався перехопити погляд Адама, але не міг. Адам зосереджено роздивлявся килим у себе під ногами.

— Мій чоловік,— говорила місіс Бейкон,— уже багато років входить до шкільного комітету...

Але Адам не чув подальшого обговорення.

Він уявляв величезну земну кулю, яка звисає з гілляки котрогось із його дубів. І без жодної причини, просто ні сіло ні впало, побачив свого батька, який підстрибував на своїй дерев’яній нозі, стукав по ній ціпком, вимагаючи уваги. Адам бачив перед собою тверде військове обличчя батька, який муштрував своїх синів, примушував їх тягати важкі поклажі, щоб розвинути плечі. Голос містера Бейкона бубонів, прориваючись крізь його спогади. Адам відчув тягар мішка з камінням. Побачив сардонічну посмішку Карла — Карлові злобні шалені очі, нестримний характер. Раптом Адамові схотілося побачити Карла. Він поїде до нього — і візьме хлопців. У радісному схвилюванні він ляснув себе по нозі.

Містер Бейкон перервав свою промову.

— Щось не так?

— Ні, вибачте,— перепросив Адам.— Просто я дещо згадав, одну нагальну справу.

Бейкони терпляче, уважно чекали на його пояснення. Адам подумав: «Чого б ні? Я не виставляю свою кандидатуру на пост інспектора. Я не вхожу до шкільної ради. Чого б ні?»

І він сказав своїм гостям:

— Я щойно згадав, що не писав до свого брата понад десять років.

Вони пересмикнулися від такої його заяви і перезирнулися.

Лі знову розливав чай. Адам помітив, як він роздув щоки і радісно гмикнув, виходячи у безпеку вестибюлю. Бейкони не хотіли коментувати цей випадок. Вони хотіли обговорити його віч-на-віч.