— Величеньке,— сказав Адам.— Тут і ще за річкою. Дуже гарна ділянка.

— То земля за путівцем також належить вам?

— Так. Мені трохи соромно це визнавати. Я тут усе занедбав. Зовсім не обробляв землю. Напевне, забагато працював на фермі змалку.

Містер і місіс Бейкони обоє зараз дивилися на Адама, і він розумів, що мусить дати якесь пояснення, чому так занехаяв чудові землі.

— Гадаю,— проговорив він,— що я ледар. А мій батько не допоміг мені, коли залишив удосталь грошей, щоб я не мав потреби працювати.

І він опустив очі, проте добре відчув, як полегшало подружжю Бейконів. То не лінощі, якщо людина багата. Ледащі тільки злидарі. Так само як тільки злидарі бувають невігласами. Багатий чоловік, який нічого не знає, або балуваний, або незалежний.

— А хто у вас дбає про хлопчиків? — спитала місіс Бейкон.

— Не надто багато про них і дбають, і робить це Лі.

— Лі?

Адама цей допит почав трохи дратувати.

— Я маю лише одного слугу,— коротко відповів він.

— Ви говорите про того китайця, якого ми бачили? — місіс Бейкон не змогла приховати глибокого подиву.

Адам усміхнувся до неї. Спершу вона його налякала, але тепер він почувався комфортніше.

— Лі виростив моїх хлопців, і він про них піклується,— пояснив він.

— А чи знали вони жіночий догляд?

— Ні, не знали.

— Бідолашки,— зітхнула вона.

— Вони неотесані, проте, гадаю, здорові. Схоже, ми тут усі занедбані, як і земля. Але Лі від нас скоро поїде. Не уявляю, що ми робитимемо.

Містер Бейкон ретельно відкашлявся, щоб підготуватися до промови.

— Ви вже думали про належну освіту для своїх синів?