Кел перебив його:

— Ми дозволимо тобі забрати його додому. Він доволі великий.

— А навіщо мені старий брудний кроль, увесь заляпаний кров’ю?

— Я його помию,— зголосився Арон,— покладу в коробку, перев’яжу мотузкою, а якщо не схочеш його їсти, можеш влаштувати йому похорон — у Салінасі.

— Я ходжу на справжні похорони,— сказала Абра.— Учора ходила. Квітів там було заввишки з цей дах.

— То ти не хочеш кролика? — запитав Арон.

Абра подивилася на його сонячне волосся, зараз вкрите тугими завитками, на його очі, у яких закипали сльози, й у неї в грудях запекло від жаги і нетерпіння, котрі є початком кохання. Їй дуже захотілося торкнутися Арона, що вона й зробила. Вона поклала руку йому на плече, і відчула, як він тремтить.

— Якщо ти покладеш його у коробку,— проговорила вона.

Тепер, ставши головною, Абра озирнулася, щоб оцінити свої завоювання. Вона вже не пишалася тим, що жодні чоловічі принципи її не лякають. Вона по-доброму ставилася до цих хлопців. Вона помітила їхній виношений, праний-перепраний одяг, заплатаний Лі у багатьох місцях. Вона згадала всі казки.

— Бідолашні дітки,— сказала вона.— Ваш батько б’є вас?

Вони похитали головами. Їх це зацікавило і здивувало.

— Ви дуже бідні?

— Про що це ти? — спитав Кел.

— Ви сидите серед попелу і змушені носити воду й хмиз?

— Що таке хмиз? — здивувався Арон.

Абра, уникнувши відповіді, повела далі.

— Біднятка мої,— почала вона і ніби побачила у себе в руках маленьку чарівну паличку з зірочкою на кінці.— Ваша зла мачуха ненавидить вас і хоче вбити?

— Немає у нас ніякої мачухи,— сказав Кел, а Арон додав:

— У нас нікого немає. Наша мама померла.

Його слова зруйнували історію, яку вона почала вигадувати, та натомість надихнули на іншу. Чарівна паличка зникла, а на голові у неї з’явився великий капелюшок зі страусовим пером, а в руках — здоровенний кошик, з якого стирчали ноги індика.