— Маленькі знедолені сирітки,— промовила вона ніжним голосом.— Я буду вам мамою. Я вас обніму, і поколишу, і розкажу казки.

— Ми для того завеликі,— сказав Кел.— Ти нас не втримаєш і гепнешся.

Абра відвернулася від його грубості. Вона помітила, що Арона її історія захопила. Очі в нього всміхалися, здавалося, він уже колишеться у її обіймах, і вона знову відчула до нього потяг любові. Вона звернулася до нього привітно:

— Скажи, у вашої мами був красивий похорон?

— Ми не пам’ятаємо,— відповів Арон.— Ми були зовсім маленькі.

— А де її поховали? Ви б могли приносити на її могилу квіти. Ми так завжди робимо для бабуні й дядечка Альберта.

— Ми не знаємо,— відповів Арон.

В очах Кела спалахнув новий інтерес — інтерес, близький до тріумфу. Він проговорив наївно:

— Я спитаю у тата, де це, щоб ми могли віднести квіти.

— Я піду з тобою,— загорілася Абра.— Я можу сплести вінок. Покажу вам як...— Тут вона помітила, що Арон мовчить.— Ти не хочеш сплести вінок?

— Хочу,— сказав він.

Абрі знову захотілося його торкнутися. Вона погладила його по плечу, а потім торкнулася щоки.

— Твоїй мамі це сподобається. Навіть з небес вони дивляться на нас і все бачать. Так мій тато каже. Він знає про це вірш.

— Піду загорну тобі кролика,— сказав Арон.— У мене є коробка з-під нових брюк.

І він вибіг зі старого дому. Кел дивився йому вслід. Він посміхався.

— Чого ти смієшся? — спитала Абра.

— Нічого,— Кел глядів просто на неї.

Вона спробувала примусити його відвести очі. Вона чудово вміла це робити, але Кел очей не відвів. Спершу він відчував ніяковість, але вона минула, і радість, що він подолав самовпевненість Абри, його розвеселила. Він знав, що їй подобається не він, а його брат, та в цьому не було нічого нового. Майже всім більше подобався золотоволосий Арон, щирий, відкритий, який виявляв свою приязнь, як цуценя. Кел глибоко ховав свої емоції, вони ледь-ледь проглядали, готові до атаки або відступу. Він почав карати Абру за прихильність до брата, і в цьому теж не було нічого нового. Він так робив відтоді, як уперше відкрив, що це йому до снаги. Секретне покарання піднялося в нього майже на рівень творчості.

Можливо, відмінність між двома хлопцями найкраще можна описати отак. Якби Арон натрапив на мурашник десь на галявині між чагарниками, він би ліг на живіт і почав спостерігати всі особливості мурашиного життя: як одні тягнуть харч мурашиними стежками, а інші носять білі яйця. Він міг би лежати так годинами, захоплений системою їхнього світу.

Якби, з іншого боку, на той самий мурашник натрапив Кел, він його розваляв би і дивився б, як оскаженілі мурашки намагаються впоратися з катастрофою. Аронові було приємно почуватися частиною всесвіту, а от Кел мусив його змінити.