Дессі була в сім’ї улюблениця. Якщо Моллі була гарненьким кошеням, Олів — розумницею, Уна — мрійницею, і за це їх усі любили, то Дессі викликала найтепліші й найглибші почуття. Вона вся світилася, сміх її був заразливий, як вітрянка, а її життєрадісність додавала дню яскравих барв і захоплювала людей так, що вони забирали цю радість із собою.

Спробую пояснити. Місіс Кларенс Морисон з Черч-стріт, 122, у Салінасі мала трьох дітей і чоловіка, який тримав галантерейну крамницю. Іноді вранці, за сніданком, Агнес Морисон говорила: «Сьогодні по обіді я піду на примірку до Дессі Гамільтон».

Діти раділи і стукали оббитими міддю носаками своїх черевиків по ніжках столу, поки їм не робили зауваження. А містер Морисон задоволено потирав руки і йшов до своєї крамниці, сподіваючись, що сьогодні до нього завітає якийсь комівояжер. І хто б з комівояжерів не завітав, він неодмінно отримав би гарне замовлення. Можливо, і діти, і містер Морисон забували, чому день мав бути чудовий, та ще й з обіцянкою наприкінці.

Місіс Морисон вирушала до будиночка поблизу булочної Рейно о другій годині й залишалася там до четвертої. Коли вона звідти виходила, очі в неї були вологі від сліз, а ніс червоний і мокрий. Дорогою додому вона витирала ніс, промокала очі та продовжувала реготати далі. Можливо, Дессі просто встромила декілька чорних булавок у диванну подушку, і та стала скидатися на баптистського священика, а потім ця подушка прочитала коротку суху проповідь. Можливо, вона переповіла про свою зустріч зі старим Тейлором, що скуповував старі будинки, перевозив їх на величезний пустир, яким володів, і згодом цей пустир уже нагадував Саргасове море на суходолі. Можливо, вона прочитала вірш із журналу «Базікало», супроводжуючи його жестами. Не має значення, що саме. Було живо й весело, напрочуд весело.

Діти Морисонів, повернувшись додому зі школи, не чули ніяких нарікань на недуги й головний біль, ніяких уїдливих зауважень. Їхній гамір не викликав обурення, їхні замурзані личка не ставали проблемою. А коли їх перемагав сміх, мама сміялася разом з ними.

Коли містер Морисон приходив додому, він розповідав, як пройшов день, і його слухали, а ще він пробував переповісти анекдоти комівояжерів, принаймні деякі. Вечеря виходила смачною — омлет пишний, як ніколи, тістечка легкі, як кульбабки, печиво крихке й розсипчасте, і ніхто не міг так приправити тушковане м’ясо, як Агнес Морисон. Після вечері, коли діти, насміявшись досхочу, засинали, містер Морисон, імовірно, торкався плеча Агнес,— то був їхній давній умовний знак, і вони лягали в ліжко, кохалися і були дуже щасливі.